Урочисте відкриття сезону 2007

На колесах ще з початку березня, але що таке їзда по місту для ендуриста? Справжнє відкриття сезону може відбутися лише в лісі. Для першої вилазки був обраний вже трохи знайомий ліс на Масютиній горі, а щоб була якась мета вирішив спробувати знайти партизанську землянку, приблизне розташування якої описане в гілці http://tourist.kharkov.ua/phpbb/viewtopic.php?t=2962&start=all . До того ж привід повправлятися в користуванні ГПСом.
Перший сюрприз чекав на початку танкової дороги в Варварівці. Замість очікуваних піщаних колій дорога виявилася майже суцільною калюжею, вкритою кригою. Заплив на мотоциклі в декілька кілометрів — такого ще в мене не було. Нарешті Магелан подає сигнал що скоро звертати в ліс.



Початок лісної дороги розслабляє. Листя заспокійливо шелестить під колесами, обабіч дороги пропливають у великій кількості бліндажі та землянки. Жадібно дихаю лісним повітрям, швидко їхати бажання не виникає.



Навіть повалені дерева не загрожують душевному спокою. В прозорому лісі їх видно здалека і тому ніяких зусиль непотрібно для того, щоб заздалегідь побачити потрібну для об’їзду траекторію. Ця ідилія раптом закінчується роздоріжжям, на якому мені звертати ліворуч.
Якщо б я мав плейер то на цьому місці мусив би змінити платівку — замість Вівальді, DCD або ембіенту вмикнути на повну потужність щось на зразок Prodigy або Slayer. Далі мій шлях пролягав по свіжій колії 66-го газону, попередником якого був трактор „Бєларусь”.
Кожного разу дивуюсь варварству панів лісників. Невже важко почекати доки висохне? Схоже на те, що вони свідомо вбивають лісні дороги важкою технікою. Там де я їхав не вистачить кліренсу а ні джипу, а ні квадру. Після лісників — тільки танком. Я їду між коліями, але ж їду. Отже можна вважати що на танку. Протектор вмить забитий. Щоб не потрапити в півметрову колію ліки відомі — газ, зчеплення та джигітовка.



Кожен раз потрапляючи надовго в такі умови наступного дня дивуюсь коли болять м’язи, про існування яких навіть не здогадувався. Кажуть, що найбільш гармонійне фізичне навантаження дають прогулянки верхи та плавання. Здається, в цьому списку чогось не вистачає. Добре, що звертаючи в ліс здогадався зняти світер та підштаники. Крім них сухих речей на зворотній шлях в мене вже не буде.
Після чергового повороту нарешті залишаю свіжу колію. Їхати стає легше, але ненадовго. Тут теж було б потрібно змінити платівку, цього разу на старий добрий рок-н-рол. Колії вже не такі глибокі, багнюка досить тверда, але дивовижно слизька. На перекурі навіть на ногах мало не впав.


За мотоциклом блищить кригою калюжа в низині, в якій ми потонули майже по бак. Визволення затягнулося на півгодини. Переводжу дух та почуваюся Шварценеггером. Не знаю як бегемота, а легенький в 120 кіл мотоцикл з болота тягнути не легко, навіть допомагаючи двигуном. Десь поблизу, півкілометра лісом навпростець, має бути землянка. Але бажання чимчикувати на пошуки чомусь вже нема.



Мегакалюжа кудись випарилася, попереду лагідний пісочок. За півгодини з допомогою дрючка моцик полегшав кіл на п’ять. Хай залишається в лісі, дома вона мені непотрібна. Вживається бюджетна версія Red Bull у вигляді півлітра „Моршинської” з батончиком „Полюс”.
Повертатися тією ж дорогою проти моїх правил, тому шлях додому пролягає через Вовчанськ та Старий Салтів. Заздалегідь смакую майбутній швидкістний продубас до Стариці. Далі асфальт, чогось цікавого не повинно бути. Але таки сталося. Печенізьке водосховище виявилося скованим кригою. Не зупинитися для фотографування було неможливо.



P.S. Добре, що я не маю плеера.
P. P.S. Вибачаюсь за одноманітність фоток. Якби я був не сам а хоча б вдвох, можна б було розважити глядачів кумедними кадрами втоплення та визволення з багнюки та іншими веселощами. Тож маю те що маю.