Трішки літа у жовтні, або уздовж та поперек Тенерифе

Трішки літа у жовтні або уздовж та поперек Тенерифе

Якщо є на світі рай, то це аж ніяк не краснодарський край а зовсім навпаки – острів Тенерифе, Канарського архіпелагу, що в країні Іспанії на планеті Земля. Що характерно – і шматочок пекла там теж є, декоративного такого пекла, дуууже мальовничого. Таке ось місце різноманітне. До переваг острова також відноситься наявність регулярного авіасполучення з цілою купою міст у Європі, зокрема сполучення лоукостерами. Цей факт переводить подорож до острова з рівня нездійсненної мрії на рівень, хоч і не дуже дешевої, але все ж реальності. Останнім часом поціновувачі непляжного відпочинку розпробували чудові трекінгові маршрути острова і в мережі з`явилась чимала кількість інформації про те як добратися, де жити, і на що саме дивитися у цій казковій місцині. Що до нас, то ми придбали путівник, який написали Антон та Христина з сайту propohody.com, і саме він став тим стартовим пунктом, з якого ми почали планувати штурм мрії що зветься Тенерифе. Путівник, до речі, рекомендую – купа корисного, від розкладу автобусів і сайтів, де треба бронювати собі кемпінги, до треків у горах.

Апетит, як то кажуть, приходить під час їжі, тому поступово початковий маршрут набув неабияких трансформацій. Деякі з них виявились дуже розумними, деякі навпаки, і врешті-решт від того що планувалось від початку не залишилось і каменя на камені, а подорож придбала риси зазвичай нетипового для нас пафосу та сибаритства. Засмаглі носії з ношами із цінних порід деревини, виконавиці екзотичних танців, печінка бенгальського тигра на сніданок і порізані на рулони картини епохі відродження для особистої гігієни. От. Всього цього не було. Натомість вирішили взяти авто у прокат, бо обмеження часу не давали шансу виконати всі задумки, і оскільки все одно найдешевший зворотній переліт був через Барселону ми додали до плану пару днів у цьому неймовірному місті.

До Тенерифе летіли з пересадкою у Варшаві, звісно запланували півдня на ознайомлення зі столицею Польщі. У Варшаві я не вперше, і жодного разу перебування там не миналось мені без наслідків. Колись, ще за часів піонерської юності, нас с другом там перестріли на ринку одеські бандюкі і за останні 20 баксів продали нам таємний пароль щоб не чіпали інші бандюки. Як альтернативу вони запропоновали нам тілесні пошкодження середнього ступеня тяжкості. Ми погодились на перший варіант. Також, колись у минулому житті, під час перегону авта з Бельгії, саме під Варшавою нас зупинили польські міліціянти (тоді ще про Євросоюз не йшлося, було в них все як і в нас, суцільна корупція) і шантажуючи витягли з нас хабаря. Як зараз  пам`ятаю крокодилячу посмішку польського правоохоронця: «Длячего не включает пан бліжніє свети фар?»…
Не став виключенням і цьогорічний візит. Погода була гівнячою, зимно і сиро, і якесь мокре незрозуміло що у обличчя періодично. До тогож, раптом відмовила картка пам`яти в телефоні, а там усі броньування, пункти, маршрути, явки, паролі. Сидячі на безкоштовнім вайфаї на залізничному вокзалі витягав це все з пошти, матюкаючись і втрачаючи час. Не люблю, корочє, Варшаву, але то таке, суб`єктивне, насправді стара частина міста бардзо красива, і їжа смачна, і цінник не захмарний на усе. Хороше місто, але чомусь нефартове для мене.

З Варшави до Тенерифе-Південного вилітали з Модліна. Це популярне серед лоукостеров летовище неподалік Варшави, приблизно як Бориспіль для Києва. Туди ходить швидкий та зручний експрес який неважко знайти в інтернеті по запиту ModlinBus. Білети на нього також доступні он-лайн. В Модліні завантажились у свій Райанейр і нарешті вибрались з кліматичної зони «мряка та багно» у зону «море та сонце». Відпустка почалася. Переліт був досить нудним – по перше Раянейр, як остання лайняшка, розсаджує по всьому літаку тих хто не платить за пріоріті і вибір крісла, домовитись з сусідами не вдалось, тож сиділи ми окремо, по друге вся музика в телефоні вмерла разом з карткою, отже навіть розважити себе не було чим.

Наш літак прилітав о пів на п`яту за місцевим часом, і на цей день в нас була запланована ще чималенька програма. Треба було забрати заброньовану автівку, переїхати через весь острів до столиці – Санта-Крузу. Там знайти Декатлон і придбати газ для пальника. Потім забуритися у гори, доїхати серпантинами до прихистку Монтес де Анага, і там відповідно заночувати. Автівку в прокат я шукав досить довго, і врешті-решт зупинився на місцевій конторі Orlandorentacar, бо їх цінова пропозиція була поза конкуренцією. Для економії вони не мають офісу на летовищі, а возять клієнтів шаттлом до найближчого містечка. Керує шаттлом приголомшлива Орландіна в міні шортах, яка однією лівою закинула наш двадцятикилограмовий наплічник у багаж, і з пробуксовкою рвонула з місця, розвіявши по парковці групу німецьких відпочивальників. У цьому Орландо новісінька Рено Кліо стала нам у 8 с копійками євро на добу. Ще 7 євро/доба коштувало фулл коверейдж страхування. Його можна не брати, але з ним спокійніше і контора не блокує на картці депозит у 600 євро на випадок дрібних пошкоджень авта.

Драйвінг по Тенерифе неабияк бадьорить від початку. Тут майже всюди ідеальна якість покриття, але повно характерних для Іспанії кругових роз`їздів, де сам чорт ногу зламає, дуже щільний та швидкий трафік у місті та на аутопісті (автомагістралі),  вузькі та звивисті дороги у горах. Ні, не так. Піпець які вузькі та звивисті дороги у горах.

Тож поки ми стали на Аутопіста дель Сюр, я тричі змок та висох незважаючи на кондиціонер. Далі все пішло гладенько, друже Гугль поводився чемно і не мав настрою для експериментів, тож вже через годину ми паркувались під Декатлоном. В прямому сенсі «під» - у супермаркетів на Тенеріфе паркування здебільше підземні –так прохолодніше і місце економиться. Декатлон вразив. На його тлі самий помпезний наш Спортмастер у Каравані- таке щось. Кіоск «Спорттовари». Два десятки працюючих (!) кас і все одно черга. Асортимент неймовірний. Розпродажний відділ, від якого ми мало слиною не вдавилися. Добре що вони в Україну заходять. Сподіваюсь у нас теж можна буде придбати незлі трекінгові штани за 7.99 євро. З кишенями. Зелені.

Після Санта-Крузу почались вузькі серпантини, які коло за колом відкривали все більш захопливі краєвиди.

Вечоріло. Малюк Рено гарчав двигуном і відважно мчав все вище й вище. Вже у повній темряві ми дісталися прихистку Монте де Анага, у самому серці охороняємого природного парку Анага. Чудове місце, і люди в ньому чудові. Двоповерхова споруда, внизу чималенька їдальня і кафетерія, яка зачиняється о пів на сьому, і з цього часу щось їстівне можна купити тільки внизу у селищі, до якого з півгодини їзди по серпантинах. Другий поверх – кімнати з дворівневими ліжками. Кожна кімната на 4, 6 чи 8 персон. Політика працівників – доки є вільні місця, вони поселяють всіх окремо. Ми жили вдвох у кімнаті на 6 місць. Звісно, якби не було вільних кімнат, до нас би когось підселили. Бо сплачено в нас було за два ліжка. Але місця були і нас не турбували. Їм так звісно більше прибирання, але це якось по людськи. Дрібничка, яка справила враження. Умови у прихістку доволі спартанські, проте все необхідне є, чисто, тепло, дозволяють готувати собі їжу на пальнику на відкритій терасі. Дуже непоганий сніданок, якщо ви його замовили при бронюванні. Ще кажуть краєвид нічогенькій з вікон, та ми не мали можливості його оцінити, бо весь час стояв туман, густий, як правильний банош.

Наступний день в нас був цілком присвячений трекінгу. Особисто мене дуже впирає справжній ліс. Коли навколо багато дерев і жодної похмурої пики – я отримую майже фізичну насолоду. Від лісу у нацпарку Анага це задоволення було на межі оргазму. Тропічні, дуже вологі хащі, неочевидна стежка, сторічні бороди з моху, і жодної знайомої рослини. Чистий кайф. Я досі такого лісу не бачив. Добре що тут розуміють всю крихкість цього природного дива і доступ до лісу суворо обмежено, треба заздалегідь оформляти собі дозвіл. У нас його ніхто не перевірив, але за його відсутність передбачено великі штрафи, тож краще не ризикувати, тим більш що дозвіл безкоштовний.

Після лісу стежка видерлась на прибережні скелі і стала дещо стрімнуватою, але які ж там види на океан, пінні хвилі та скелі. Нема тут чого розказувати, це треба бачити. Наприкінці важкого але дуже насиченого враженнями дня знайшовся маленький ізольований пляжик, з чорним піском і нечисленними відпочивальниками, і там ми вперше у житті скупались в океані. Вода бурна і тепла… Дика і хижа краса навколо… Чути розбещенi крики морських птахiв, ревiння моржа, а також iншi звуки, iздаваємиє різною морською сволотою…. Ну ви в курсі…

Наступний день – релакс після трекінгу. Добрий сніданок у прихістку, переїзд на узбережжя. Я вже трохи освоївся з місцевими реаліями, тож рулив на расслабоні, отримуючи задоволення від прекрасної мальовничої дороги. Наступна зупинка по програмі- пляж Гавіалес. Це найближчій до Санта-Крузу непафосний пляж, куди їздять місцеві. Є великий і гарний пляж у самому Санта-Крузі, для нього навіть пісок з Сахари завезли, але він популярний серед туристів, а нам хотілось чогось більш автентичного. Пляж Гавіалес мальовничий, з інфраструктури тільки бар і двійко рятівників. Декілька підстаркуватих спортсменів-нудистів -для цієї категорії населення одразу згадалась вичерпна назва: «пісюнопітеки». Вони виконують вправи чи просто ходять для моціону межею океану. Наявність або відсутність трусів на сусідах по пляжу жодним чином нікого не бентежить. Народу мало, порядки вільні, сонце, море, чорний пісок – рай, як він є.

Далі у програмі був супермаркет у місті, де ми набралися місцевого сиру, ковбаси та хамону, екзотичних фруктів і питної води.  Купували здебільше в промопакуванні по 100-200 грам, щоб спробувати якнайбільше різного. Дуже красивий хамон і сир продають на вагу, але ж треба замовляти, а ми спочатку соромились, бо іспанською особисто я знаю тільки «Мсьє, же не манж па сіс жюр» та «Донерветтер». Все що куштували на Тенеріфе з ковбасно-сирної програми було якісним і смачним, навіть найдешевше, схоже ці диваки ще й досі роблять сир з молока а ковбасу з м`яса…

              Після супермаркету поїхали у кемпінг Ла Кальдера, де було заплановано наступну ночівлю. Трафік у місті важкий та щільний, набагато щільніший ніж у нас. Але дуже допомагає те, що всі пропускають одне-одного. Коли це розумієш – вести автівку стає легко і просто. Втупив, став не в той рядок – попросись куди треба і одразу ж пустять. Ця ідеологія дійсно працює – за всі 10 днів на Тенеріфе і два у Барселоні бачили лише одну аварію. У нас, у Харкові  - ледь не щодня, а інколи і двічі на день. Тому що бикують за кермом, не вистачає взаємоповаги і адекватної оцінки своїх можливостей. З вітерцем промчали Аутопістою дель Норте, а вже коли до кемпінгу було зовсім близько друже Гугль вирішив що в нас життя аж занадто спокійне. У містечку Ла Оротава він підступно посміхаючись раптом наказав повернути ліворуч. З нормальної траси ми заїхали у якусь вузьку дупу з мало не вертикальним ухилом. На першій передачі, ревучи двигуном на межі своїх можливостей, малюк Рено дерся вгору, періодично торкаючись стін то лівим то правим дзеркалом. Звісно наприкінці цієї «вулиці для тих, хто вміє ходити по стінах», назустріч виїхала якась автівка. Як ми роз`їхались я не розумію і досі. Це тупо не узгоджується з законами фізики. Чувак, дай йому боже здоровля, вперся задом ледь не у чиюсь вітальню, ми склали дзеркала і потроху розминулись, так що між нами можна було всунути коробку сирників, і вона б не впала. Знадобилися усі 25 з гаком років водійського досвіду, весь, до останньої краплі самоконтроль і ціле пакування памперсів. Після цього атракціону Оксанка сказала що дивом не відірвала ручку, за яку трималася, теж саме можу сказати про кермо і кулісу. Виїхали на ту саму трасу, просто зрізавши один з її поворотів. «Що ви на мене так дивитесь? – ображено пхикнув Гугль. – Хіба не очевидно, що так на 800 метрів ближче?». Надалі друже Гугль ще неодноразово намагався нас таким чином розважити, але в більшості випадків ми на таке не велись і він зі словами «Тюююю ви нудні…»  переробляв маршрут. 

              Кемпінг Ла Кальдера – один з мережі безкоштовних державних кемпінгів. У місцевих дуже популярним є формат сімейного пікніка на природі с барбекю і всім супутнім. Для цього по всій території острова організовані місця відпочинку, зі столами, файерплейсами, туалетом та водою з кранів. Ці місця підтримуються за рахунок бюджету, спеціальні люди там прибирають. Це, взагалі то,  не потребує надзусілль, бо місцеві не такі свині як у нас, і зазвичай куп сміття по собі не лишають і серуть в унітази доволі прицільно. Поруч із такою зоною відпочинку часто буває власне кемпінг, ареа акомпаніда, де можна ставити намети, і іноді також паркування для караванів. Місця, усі як одне, доволі ізольовані та мальовничі – ідеальний варіант для ночівлі. Нагадую що ночівля у державному кемпінгу є цілком безкоштовною, але потребує попередньої реєстрації, бо вважається що вони мають обмежену місткість і може не вистачити місця під намет. Насправді з усіх наших ночівель тільки у Ла Кольдері та Лас Лахас були люди, а в Чио та Аренас Неграс ми взагалі були самі на величезній території.

Наступного дня встали раненько і в темряві поснідали і зібрались. На цей день в нас було заплановано штурм головної атракції подорожі, та за сумісництвом найвищої гори Іспанії – сплячого вулкана Піко дель Тейде. На острові не так багато місць, звідки його не видно, Тейде карбують на половині сувенірних магнітів, а також дуже їм пишаються і називають дітей на його честь. Це однозначний місцевий маст сі, і потік туристів до нього повноводний як та Амазонка. Майже до самої вершини йде канатка, коштує 27 євро у два боки, поруч з верхньою станцією облаштовано пару сотень метрів пішохідних доріжок, що дозволяють погуляти там з годинку і помилуватися неймовірними краєвидами в усі боки. Саме так і поводяться більшість туристів. Ми, вирішили скористатися менш поширеним варіантом – піднятися на вершину пішки трекінговою стежиною від Монтана Бланка. Стежка доволі велелюдна, десь із 30 осіб ми зустріли на підйомі і мабуть із сотню на спуску, але ця кількість ні в яке порівняння не йде з табунами на канатці. Щоб від станції канатки піднятись власне на вершину, треба дозвіл, в якому бронюється не тільки день але й проміжок у дві години, в який ти маєш право бути на вершині. Робити це треба сильно заздалегідь, я реєструвався за два з половиною місяці, і на бажаний час вже більше половини місць було зарезервовано. Правда кінець вересня- високий сезон, може в інший час якось інакше.

Паркінг під горою був забитий вщент, узбіччя у дороги нема, тож довелося їхати до найближчого мірадора (оглядовий майданчик)  і кидати машину там, а потім ще з кілометр вертатись пішки до пункту старту. Йшли ми синхронно з трійцею французьких пенсіонерок, і як ми не намагались -  обігнати цих бадьорих бабусь не вдавалось. Четверта з них ще на початку тропи чкурнула вперед, тільки ми її й бачили. Ну от молодці насправді ці підстаркуваті персонажі. Мрію про таку старість. Коли тобі за сраку років, а ти у змозі забігти на 3718 пішки, теревенячи із подругами, та обганяючи ледь не вдвічі молодших - це круто. Нереально круто.

В інеті є багато описів місцини навколо Тейде, тож не будемо плодити ще один. Щодо особистих вражень – космос. Просто частинка Марса, перенесена на землю. Перехоплює подих і відбирає мову. Зимно. Навіть у софтшелі на термобілизну. І вітер досить сильний. Біля самої вершини декілька дірок, з яких шурує пара та сморід сірки такий, що очі виїда. Стоять датчики, що моніторять стан вулкану. Тейде не вмер. Він просто спить. І якщо проснеться - може наробити лиха, тож краще за ним приглядати.

Загалом у цей день в нас вийшло біля 20 км пішки з набором та втратою близько 1300 м. Діставшись малюка Рено, ми стартанули у напрямку кемпінга Лас Лахас, дорогою що йде у космічних декораціях національного парку Тейде.

Лас Лахас – черговий чудовий кемпінг. З місцем під намет, водою та досить чистим туалетом, з унітазами а не дірками в підлозі, як це не дивно. Ночівля тут була холодна, термометр у годиннику показав +4 зранку, загальна висота над рівнем моря давала взнаки.

На наступний день ми планували легкій трекінг неподалік та вивчання місцевих атракцій, але змерзлі та втомлені після вчорашнього, подивилися одне на одного і вирішили що біс із ними, тими скелями Гарсія, краще поїдемо вниз, де ковбаса, сонце, пісюнопітеки і море, тобто океан. Ось у цьому і є головна перевага автівки. Це відчуття свободи і повністю розв`язані руки. Робиш те, що бажаєш. Не чекаєш автобуса, не вивчаєш розклади, не плануєш маршрути. Вибрав пункт на мапі, нацькував на нього Гугля і поїхав. І за півтори години вже валяєшся на піску з видом на Монте Роха, під головою в тебе пакован зі смаколиками з супермаркету, а напівприкрите око споглядає за парою накачаних нудістів-підорасів, що розклались поруч. І сумно за місцевих дівчат – бо звідки ж їм жонихів нормальних взяти, коли такі породисті екземпляри виходять через задній хід, тьху на них, дурнів.

Накупавшись, назасмагавшись та надивившись на пісюнопітеків поїхали собі у наступний по плану кемпінг – Чіо. У ньому місце  для наметів досить далеко віднесено від зони відпочинку і ми спочатку не второпали як до нього дістатися. Дорога є, але перекрита шлагбаумом. Таким зі сталевої труби, десь 200 мм в діаметрі, танк зупинити можна. На щастя, виявилось що він хоч і закритий, але не замкнений, і проїхати проблеми нема. А то вже збирались кидати малюка Рено на паркуванні і перти все знаряддя кілометр на горбу. Чіо –наймальовничіший і найбільший з усіх кемпінгів, де ми стояли. Величні Канарські сосни, захід сонця за сусідній острів, нелякані птахи… Там без проблем можна розмістити мабуть із пару сотень людей, а ми були одні на всій чималенький території. Єдина біда – туалет тільки у зоні відпочинку, до якої кілометр, зі зручностей тільки вода. До речі, всюди на Тенеріфе пишуть що вода не придатна для пиття, але ми пили сиру воду і в прихістке Анаги, і деінде по кемпінгах – жодних наслідків. Тож якщо маєте модний фільтр – то добре а як ні - то можна ризикнути, все ж таки Канари то не Індія, але я звісно не гарантую що ваш експеримент буде таким же вдалим як і наш. Помилувались неймовірним заходом сонця, повечеряли з якоюсь хернею на десерт (потім виявилась що то питохайа, або драконів фрукт – нічого так, свіжий лимонний присмак, кісточки похрустують, на смак краще ніж на вигляд) і в ліжечко.

Докори сумління не дали нам і далі лежати догори пузом і в цей день ми вирішили від програми не відступати і пробігтися на ще один вулкан – Піко В`эхо. Він майже на 600 метрів нижчий за Тейде,тожми доцьогозаходу віднеслись якось несерьозно. Спали ледь не до десятої, довго збирались, виїхали нарешті. Кинули автівку на найближчим до В`єхо мірадорі, взулись у трекінгове взуття, намастились щедро сонцезахисним кремом і поперли.

Нижчий за Тейде Піко В`єхо не подарував нам легковажного ставлення. Фізично підйом на нього був набагато важчим – народу нема, стежки витоптані гірше, тож ґрунт важчий і агресивніший. До того ж нескінчені чорні лавові поля, як з пекла, котрі поступово вганяють у майже депресію. То все дуже красиво, суворою інфернальною красою, але  задовбує нереально. Нібито такі ж лавові поля як і на Тейде, але вигляда все геть інакше, є у Піко В`єхо свій прикол. За весь маршрут зустріли всього трьох людей – молоду пару, та хлопчину з фотіком з півметровим об`єктивом. Піко В`єхо заморив нас до того, що власне на вершину ми не пішли – видерлись на якусь скелю біля кратера, а на ту що на 10 метрів вища і вважається офіційно вершиною вже не стали. Тож залишився в нас боржок перед Тенерифе, треба буде повторити мандрівку і сходження.

Ночували знову у Чіо, у цілковитій самоті, і його величні сосни дбайливо шепотіли нам колискову шурхотом глиці у кришталевій тиші. Після важкого дня на день наступний організм знов зажадав сонця і ковбаси,  і ми поїхали на обладнаний пляж Лос Гігантес.

З паркуванням там реальні проблеми – ледь влізли у шпарину, на дві вулиці вище від пляжу. На пляжі була повна інфраструктура – перевдягальні, туалет, душ із прісною водою. А ще там Бог нарешті почув мої молитви, і біля нас розташувалася не пара пісюнопітеків, а зграйка молоденьких дівчат переважно топлес, які фотографувались на фоні прибою, купалися  і засмагали. Тож краєвиди цього дня набагато перевершили всі ці ваші ліси, гори та вулкани, і коли прийшов час збиратися домів -  хтілось триматися за той чорний пісок руками та зубами, і скупа чоловіча сльоза повзла неголеною щокою…

Всюди наші.

Після проїзду дуже мальовничою, але дуже вузькою та звивистою дорогою дісталися кемпінгу Лос Педрігалес. Це мабуть найкраще місце з тих де ми ночували. Єдина незручність – досить далеко від паркування до місця під намети. Зате ідеально чистий туалет та душ, з папером, милом та навіть паперовими рушниками. Правда о п`ятій душ зачинявся, і треба було користуватися дежурним клозетом на вулиці – теж доволі непоганим. Крім того у кемпінгу працює дуже говіркий місцевий вуйко, з рівнем англійською як у мене, тобто ніяким, тож ми чудово порозумілися. Дядько пригощав нас плодами кактуса і взагалі розважав як міг. У Лос Педрігалесі окрім нас жив ще хлопчина скандинавської зовнішності який практикував йогу, жив, судячи з усього, досить давно. І все, більш нікого на весь чималенький кемпінг. Тут у нас було заплановано дві ночівлі, тож після першої ми склали намета і все упакували в наплічник щоби їхати дивитися Фаро дель Тено – найпівденніший мис острова з маяком на ньому. Плануючи маршрут ми думали дістатися його пішки через гори, але за треком виходило більше 20 км, тож нас знову заломало. За пакуванням нас заскочив місцевий дядько і був неабияк вражений. – Ви що, - із щирою образою казав він, - Цеж невеличке село , тут не більше 300 осіб проживає, всі знають один одного. Ніхто і ніколи нічого чужого не візьме. І люди до нас тільки хороші приїздять. Подивиться на того майстер-йогу, він же не з цієї планети, хіба він здатен сперти щось?.. Ми все одно вже склалися, тож таки забрали все майно із собою, тим більше що з автом це взагалі не проблема, але на майбутнє – я б мабуть відважився лишити намета там, не дивлячись навіть на свою природну параною.

Керовані Гуглем трішки поблукали сільськогосподарськими місцинами і через неймовірний тунель виїхали до Фаро дель Тено. Людей там було досить багато і місце насправді цікаве. Морські краєвиди, маяк, гуркіт хвиль, висічений просто у скелі ангар для човнів, розраховані на мавпу а не людину сходи, з яких можна скупатися в океані. Красиво. Погуляли, пофоткали, поїхали шукати якогось пляжика, щоб позасмагати, поплавати та зготувати собі борщу на обід з сухого корму бренду «Харчі» (Вельми якісний та смачний хавчик, у зручному пакуванні, майже як домашня їжа виходить. І трохи дешевше за конкурентів).

Перший пляжик, на який нас привів друже Гугль був нічогенький але не ідеальний, а ми ж такі на колесах і не мусимо вдовольнятися компромісами. Тож поїхали трохи далі, і там недалеко від паркування, на диво майже порожнього, знайшлась вона. Не «вона» - та що  «любі маї» і бреше так, що екран у телевізора плямами йде. А Вона – бухта мрії. Найкращій з усіх пляжів. Десь із тридцять метрів чорного піску, повністю ізольована, наймальовничіший прибой усіх часів та народів і жодної людини.  І краби. Нелякані. Цілі отари крабів. Більша частина дня пройшла у нас саме тут. Розважально – матрацна частина відпустки з великим відривом перемагала умовно-спортивну…

Потім був знову чудовий Лос Педрігалес, до речі він найтепліший з усіх кемпінгів, бо нижче за всіх розташований. Ночівля серед пальм і тверде рішення що завтра ніякого саботажу а тільки трекінг суворий, як дитинство у Челябінську.

Але як то кажуть домашня думка в дорогу не годиться. А ще кажуть що життя випереджує мрію. Так сталося і у нас. Піднялись раненько, поснідали, та рвонули до селища Маска, щоб йти там мальовничим каньйоном, вийти до океану, там скупатися та пообідати і повернутися назад. На весь цей заход мало вистачити шести-семи годин і краєвиди на маршруті обіцяли бути надзвичайними. Паркувались у Маска десь біля сорока хвилин. Всі найменші шпарини були вщент забиті автівками відпочивальників, які незрозуміло чому припхалися сюди, і саме у цей день. Врешті-решт придумали план – Оксанка ходить уздовж паркування та виглядає тих, хто збирається їхати, займає місце і тримає там оборону, непохитно, як та Фінляндія на лінії Манергейма. Я тим часом кружляю поруч. План спрацював. Вчергове проїзжаючи повз паркування, я побачив що Оксанка стоїть на вільному місці, вигляд має як тигриця, що захищає своїх тигренят, і лівою рукою вказує де починається правий рукав, наївним німцям, що намагаються стати на НАШЕ паркувальне місце. Це було не дуже толерантно, але переможців не судять. Взулись у трекінгове, намастились кремом, пішли. І за триста метрів вперлись у замотаний колючим дротом вхід на стежину, на якому висіло оголошення трьома мовами – вхід у каньйон тимчасово заборонено, для вашої ж безпеки, дякуємо за розуміння… Факінг щіт, як кажуть у нас на Панасівці. Там здається можна було чужими городами пролізти на стежку, але ми не стали. Все ж таки Європа, тут поважають правила та заборони, і хто зна який штраф можуть намалювати, якщо впіймають.Тож пофоткались, помилувалися краєвидами, подивилися одне на одного і почали питатися у Гугля як ся дістати на учорашній чудовий пляжик через супермаркет. Не нуашо? Тварі ми дрожащіє ілі право імєєм? (с)

Ночівля цього дня була запланована у кемпінгу Аренас Неграс. Він схожий на Чіо, такий саме ізольований та красивий, душу та електрики нема, туалет чистий, і намета можна ставити недалеко від паркування. З вечора ми знов були самі не величезній території, а зранку з`їхались декілька трекерів на автівках, бо з Аренас Неграс стартуют декілька популярних маршрутів.

Наступний день в нас було відпочатку заплановано як день відпочинку. Звісно Панбог знав про це, тож з характерним для нього почуттям гумору запланував на цей день єдиний на всю відпустку дощ. І повідомив нам про це вже коли ми після запеклої дискусії з друже Гуглем приїхали до містечка Ікод де Лос Вінос на тамтешній пляж. Пляж був нуднуватий: містечко - улюблений курорт європейських пенсіонерів, тож ніяких пісюнопітеків, топлесу і сексуальної революції. Дощ потроху періодично покрапував, і врешті-решт зігнав нас з пляжу. До того ж там геть нічим було себе розважити, хіба що підгодовуванням і без того жирних голубів. Вирішили хапнути трішки культурної програми і подивитися на Драконове дерево що росте у цьому Ікод де Лос Вінос. Деякі джерела стверджують що цій рослині біля двох тисяч років і вона є найстарішою рослиною у світі. Може й правда. З цього приводу місцева влада вирішила що доступ до дерева мусить бути небезкоштовним. Але насправді його чудово видно з сусіднього парку, мабуть навіть краще ніж зблизька.  Знов атракціон з паркуванням і вузеньку шпарину на крутім ухилі – і шаленство екзотичної флори, красівенна церква та Дерево неподалік. Ну так. Насправді чималеньке таке. Вражає.

Домів у Аренас Неграс дісталися біля п`ятої і вирішили пробігтись одним з маршрутів поруч, ну суто для того щоб не соромно було одне одному у очі дивитися. Пройшли біля 4 км у один бік і тихо офігівали – вся стежина через лавові поля була ідеально розрівнена та обкладена з боків камінчиками.  У нас у місті далеко не всюди такі тротуари. Важко уявити – яких  зусиль було докладено, технікі ж туди не пригониш, все вручну. І головне – навіщо? Щоб у трекерів було відчуття що вони у парку Горького? Місцина навкруги була фантастична, тож цей час було витрачено не даремно, отримали неабияке задоволення від прогулянки. Ввечері дощ посилився, дочекались короткої перерви, повечеряли і спати. Дуже добре спиться у сосновому лісі в наметі коли йде повільний дощ. До весни хтілось так проспати, якби була така можливість.

Наступний день був насичений логістикою – доїхати до аеропорту дель Сюр, здати автівку, переїхати автобусом у Санта Круз, звідти знов автобусом у містечко Сан Крістобаль де Лагуна, де в нас було заброньовано кімнату через Айрбинби в півгодини пішого ходу від аеропорту Норте. Це була найбільша дурня зі всього нашого чудового плану. Здати машину не в тій локації де брав коштувало біля 20 євро і я, баран, вирішив зекономити. І шо?  Автобус до СантаКрузу коштував без копійок 18 євро на двох, і автобус на Кристобаль ще біля чотирьох євро, бо ми платили налом, вирішили не купувати цю їхню картку для проїзду, в нас же авто. Тобто заплатили більше і вбили півдня на ці переїзди.

              Врешті-решт дісталися місця ночівлі. Назви населених пунктів на Тенерифе звучать як музика. Санта Круз де Тенеріфе, Ікод де Лос Вінос, Буенавіста дель Норте, Сан Крістобаль де Лагуна і т. і. Одразу уявляєш жовтий пісок арени, соплячого бугая з недобрими намірами і персонажа в чорному вишитому трико з шаблюкою… І фоном – пристрасне фламенко.  У цьому самому Сан Кристобалі ми мали провести залишок дня. Вибрали місце де ночувати виключно тому що близько аеропорт, а виявилось що містечко надзвичайно цікаве, затишне та мальовниче. Оселилися у чувака який жодного слова не розумів англійською, зате широко посміхався і мав цікаву городину на терасі.

Купили їжі та прекрасного вина по 1.35 євро за пляшку, вжили її за призначенням і пішли на променад. Втрапили на якийсь фестиваль з фокусниками та ятками сувенірів. Відкривши рота милувались автентичною архітектурою, що поєднує темну різьблену деревину зі сніжно білими стінами, типовими для іспанського колоніального стиля. Напрочуд гарна та насичена вийшла прогулянка. Потім потягували віно на терасі і милувалися дахами і вогнями нічного міста під заспокійливий шурхіт канабіса.

Вранці тихо поснідали, зібрались та пішли пішки в аеропорт, де на нас чекав ранній літак до Барселони. Ми мабуть були єдині хто ходить пішки у аеропорт – там зовсім інфраструктури для пішого переміщення нема, тільки багаторядні траси та хаотичні загородки з сітки. Навіть блуканули і ледь не спізнились на стойку. Але все ж таки не спізнились, і потужній Боїнг поніс нас у Барселону. Але про неї мабуть іншим разом, якщо буде час та натхнення.