Чарівна Житомирщина

Ще цікавий об`єкт — паровий млин начебто 1870 року. Працюе досі, хоча зараз вже не за допомогою пари, а на електричному струмі.

В шлюзах можна було роздивитися залишки величезних лопастей.

Фасад млина.

Залишки доту. За словами бабусі, цей дот є частиною цілої лінії укріплень, які були збудовані у 32-му році. Радянсько-польский кордон був на той час не дуже далеко. Але під час війни на цій  території ці укріплення за своїм призначенням не було використано. Судячи з пошкоджень, дот було взірвано. Поруч можно розгледіти залишки окопів. Прадід жінки приймав участь у будівництві цих укріплень, що допомогло його родині вижити за часів голоду 32-33-го — він отримував продпайок за цю роботу. Взагалі мешканцям Чорториї пощастило — голова їхньої сільради допомогав односільчанам не померти з голоду, коли загони «продовольчої міліції» конфісковували усі харчі. За це в центрі села йому встановлено невеличкий пам'ятник.

Нова Чортория плавно перетікає у Стару Чорторию. Старочорторийска церква. Ліва дзвінниця нова, вже в двохтисячних збудована, основна споруда явно старіша за сто років.

Зупинка.

Яблуневі сади на кожному кроці. Деякі вже здичавілі, деякі доглянуті. Але пахнуть однаково гарно.

Садами, полями, хіба що не городами, їдемо за маршрутом Стара Чортория, Дослідне, Борушківці, Перетик, Любар. Автівок зустрічаємо мало, проте кінні візки — на кожному кроці. Екологічно та економічно, ага. Худоби взагалі багато, бачили отару навіть.

В`їзд до містечка Любар, який у 12 сторіччі називався Болохів, а саме Любаром став у 14-му.

У 18 сторіччі в Любарі діяв єзуїтьский монастир святого Георгія, від нього залишився костел, який ми не встигли побачити, і школа. На фото саме вона. Зараз у колишній школі — любарський ліцей. Споруда 1752 року.

Внутрішній двір.

Нехилі такі собі контрфорсики :)

Будівля поруч. Місцеві кажуть, що це теж монастирські споруди. По фасаду не схоже на 18 сторіччя, можливо виступ добудовувався пізніше.

Панорама цього будинку з іншого боку.
Завершила наш другий день невеличка прогулянка уздовж річки Случ, яка впадає у Прип'ять, а далі у Дніпро. Случ в цій частині має кам'янисті береги, що дивно, бо ніяких скельних частин ми ніде не бачили. На байдах там, напевно, кльово.

Ось і все. Потім сіли на ровери — та й гойда до Чорториї. Звідти вранці ще дорога до Печанівки, та й далі — додому.