70 річчю Перемоги, присвячується.

Десь в середині березня виникла в мене ідея об’їхати на своєму велосипеді меморіали присвячені загиблим захисникам Балаклійського району в роки Другої світової війни, бо  просто так крутити педалі вже й не дуже цікаво, тому заручившись підтримкою друзів, почав втілювати свій план в життя.

Одразу повідомлю, що нажаль, не вдалося здійснити задумане максимально, бо, життя та обставини вносять свої корективи. Після деяких вагань, я все ж таки вирішив оформити те що є, (щоб не пропадало)  та представити на розсуд читачів.

Невелика історична довідка (Балаклійщина в роки війни)*.

Майже через 4 місяці, після нападу 22 червня 1941р. Німеччиною на Радянський Союз, 24 жовтня 1941 року фашисти з’явилися в передмісті Балаклії - селищі Лагері.

З кінця жовтня, весь листопад  і початок грудня захисники міста, воїни 44-ї  і  270-ї стрілецьких дивізій, вели кровопролитні бої з ворогом.

У цей час у лісах на правому березі Дінця розпочав бойові дії партизанський загін №10. Він був організований ще в серпні 1941 року. Командиром загону був призначений колгоспний агроном Микола Вербицький, комісаром - Іван Пилипович Колотилов, секретарем парторганізації - Іван Кузьмич Разіньков. У його складі воювали Т.І.Козуб, Т.Н.Коновал, І.Т.Коновал, Г.І.Кравченко, Ф.М.Тарасенко, І.І.Горлач, К.О.Винник, П.А.Білокопит та інші - всього 29 чоловік.

Перша сутичка народних месників з фашистами, які вислали розвідку до Мілової та Лагерів, відбулася 25 жовтня.

9 грудня ворог вдерся до міста. З часу окупації і до 22 травня 1942 року народні месники Балаклії  воювали з ворогом у складі військ 6-Ї армії генерала А.М. Городнянського.

Бої за визволення Балаклії почалися 5 лютого 1943 року, коли з’єднання 6-ї армії під командуванням генерал-лейтенанта Ф.М.Харитонова увірвалися на її східну околицю. Особливий героїзм у боях за місто виявили бійці й офіцери 172-ї, 263-ї стрілецьких, 35-ї стрілецької гвардійської дивізій та інших військових частин. Радянське Інформбюро 7 лютого 1943 року повідомляло: "6 лютого на Україні наші війська в результаті жорстоких боїв оволоділи залізничною станцією Лисичанськ, містом і залізничною станцією Барвінкове, містом і залізничною станцією Балаклія".

У ніч на 8 лютого велике угруповання ворога, яке залишилось у тилу наших військ, зробило спробу прорватися через Балаклію на Харків. У районі так званого Торохтієвого мосту і на вокзалі зав’язався останній, найбільш кровопролитний бій за місто. У ньому брали участь тилові підрозділи 172-ї стрілецької дивізії, які залишились в місті, до них приєднались бійці партизанського загону №10. Навіть бувалі солдати і офіцери, сам командуючий армією Ф.М. Харитонов, оглядаючи поле бою, говорили, що не бачили такого страшного побоїща. На невеликому відтинку шляху залишилися понад 500 убитих ворожих солдатів і офіцерів, до сотні коней. Багато військової техніки.

У боях за місто Балаклію відзначилися бійці гвардійської кавалерійської дивізії. На смерть стояли кіннотники, а місто німцям не віддали. На його вулицях героїчно загинув комісар 15-го стрілецького корпусу полковник І.М.Ростовцев, лейтенанти Л.С.Алієв, К.М.Муканов. На честь їх названі вулиці міста, а центральна площа міста носить ім’я  Івана Микитовича Ростовцева.

8503 балаклійців  не повернулися з Великої Вітчизняної війни і їхні прізвища занесені до "Книги пам’яті" Балаклійського району.

Отже, поїхали!

На перший погляд, задумане можливо було здійснити за 2-3 дня. Виїхав з ранку, та їдь собі по наміченому маршруту.  Дороги в районі проходять так, що можливо зробити пару кільцевих маршрутів, з заїздом в намічені місця. Але життя, а особливо погода внесла свої корективи. Мабуть всі пам’ятають ураганний вітер  та сніг с дощем наприкінці березня та холодний і дощовий квітень, та і початок травня не дуже балував сонечком, і як за звичай, всі ці радощі завжди у вихідні дні. Тому перший виїзд стався 2-ого квітня, ввечері, після роботи.

Приблизно за дві години, не дуже кваплячись я з двома друзями, відвідав с. Борщівка, перед цим заїхавши до меморіалу в районі ветеринарної лікарні, що на виїзді з міста, де по знайденим даним, поховано 300 захисників міста. Гадаю там все ж таки прибрали,  бо територія дуже засмічена була, на час відвідування.

Меморіал на північно-східні околиці міста (р-н вет лікарні м. Балаклія)

Наступною зупинкою був комплекс на території селищної ради с. Борщівка, де поховано 290 воїнів загиблих у 1941-943 роках. У той день була дуже похмура погода,  і нас, звичайно ж, накрило добрим таким дощем, кілометрів зо 5 від дому (мені було най далі повертатися), тому звісно повернувся мокрий та брудний разом з велосипедом:-)

с.Борщівка

Наступного дня, привівши залізного коня в належний стан, також у вечірній час, було вирішено проїхати до с. Пришиб, через с. Вербівка, що ми і зробили, але вже у двох, не дуже кваплячись, погода в цьому дуже сприяла. В селі знаходиться братська могила та пам’ятний знак загиблим односельчанам, поховано 34 воїни.

.

с. Вербівка

В центрі с. Пришиб розташована братська могила загиблих в боях за село воїнам, поховано 96 чоловік.

с.Пришиб

Повертаючись до дому, було вирішено заїхати до меморіального комплексу в районі Лагеря (в воєнні роки це було село) м. Балаклія. Де також поховані захисники міста, 340 воїнів, та встановлено меморіальний знак страченим жителям села.

р-н міста Лагері

4 квітня, субота, просто виїхавши до магазину, я вже не зміг зупинитися. Зустрівшись с друзями, ми в кількості 5 чоловік, вирушили до с. Байрак, де на горі на кручі над р. Сіверський Дінець також встановлена пам’ятка загиблим воїнам.

Важке сходження

Одне з наймасовіших поховань району, поховано 752 воїни, що й не дивно, бо маючи середню висоту 101 м. на рівнем моря, це було стратегічне місце у роки війни. 

На теперішній час, с гори відкривається чудовий краєвид на Балаклійський та Андріївський бір, м. Балаклія та села, а в ясну погоду можна побачити й труби Змієвської ТЕС. Той хто був в Байраці, мабуть ще довго буде пам’ятати місцеві краєвиди.

р-н с.Байрак

Наступною зупинкою, і останньою зупинкою того дня був меморіальний комплекс загиблим воїнам Південно-Західного фронту. на в’їзді в с. Гасарівка. В самому селі поховано 1031 загиблий воїн (але про нього ми на той час просто забули).

Памятні дошки, загиблим командирам. с. Гусарівка.

6 квітня, також в вечорі, було запропоновано проїхати до с. Яковенково, що одразу ж  було прийнято і зроблено. 

Невелика панорма, шляхом до Яковенково.

с. Яковенково

На території села знаходиться дві братські могили та пам’ятний знак загиблим односельцям, поховано 790 воїнів загиблих за визволення села. На момент відвідування комплекс знаходиться на відновленні (таке склалось враження).

П’ятий маршрут, запланованої акції видався більшим за попередній та цікавішим. 13 квітня, трохи відпочивши, ми вирішили відвідати декілька населених пунктів району.

Вирішивши трохи з економити на вільному часі, я зустрівся с друзями, котрі вирішили в цей день мені скласти компанію, на вокзалі. Швиденько повкидавши наших коней до електрички, ми хвилин за 25, доїхали до селища Андріївка, де із залізничної платформи розпочали свій не спішний вояж.

Меморіал, а вірніше зазначити, парк – Військове кладовище, знаходиться в центрі селища та складається з трьох братських могил та 18 індивідуальних поховань загиблих радянських воїнів. Всього на території поховано 146 чоловік.

сел. Андріївка

Також біля храму селища, знаходиться ще одна братська могила загиблих воїнів в боях за визволення території. Але нажаль про неї я дізнався пізніше, тому вона залишилася за кадром.

Наступною нашою зупинкою було сел. Червоний Донець, де поховано 406 загиблих воїна в боях за визволення селища. Мабуть це єдиний меморіал в районі де цілий рік палає полум’я Вічного вогню.

компанія того дня:-)

Далі наш маршрут пролягав до сел. П’ятигірське через села Копанка та Черовна Гірка

с. Копанка - дві братські могили поховано 422 воїни.

На шляху до села Червона Гірка,  знаходиться висота 162.

Щоб туди під’їхати, довелося зробити коло та їхати через поле від Червоної Гірки бо поворот до висоти і саму дорогу ми проїхали. Підйом там досить крутий але набагато ближче,  ніж від села. Там ми зробили невеличку перерву, що б трохи відпочити та по милуватися відкритим краєвидом на озера та ліс. Всім хто буде в тих краях, пропоную відвідати це місце.

Проїхавшись, а правильніше сказати буде, піднявшись на гору, по ґрунтовці до П’ятигірського а також поблукавши в самому селищі (чесно кажучи, ніколи не був на околицях селища, більш в центрі, не знаю як там живуть люди в «ямі», це ж одвічні підйоми до тих же магазинів, не набігаєшся, а коли дощі, навіть не хочу уявляти що там робиться на «дорозі»).

Краще пішки :-)

Піднявшись на ще один схил та виїхавши до цивілізації, ми майже одразу опинилися біля братської могили де поховано 58 воїнів.

сел. П’ятигірське

Далі нас чекала зупинка в с. Мілова, в якому знаходиться 4 братські могили  та поховано 728 радянських воїна.

На фоні крейдяного кар'єру. с. Мілова

Меморіал в с. Мілова.

Виїхавши за межі с. Мілова, було вирішено зрізати полями до с. Криничного, де була за планова остання зупинка  в той день, а трохи не доїжджаючи до села, робили зупинку «на чай» біля джерела, що бере витік у місцевому ярку.

В селі Криничне, встановлений пам’ятний меморіал бійцям 3-ї стрілкової роти 1ого батальйону 993 стрілкового полку, які в квітні 1943 року на смерть захищали дану місцевість.

На цьому завершився перший етап, можна так сказати, бо далі чекали огороди (без посадочних робіт не обходиться не одна весна) та дощі, які все так же не дозволяли нормально здійснити задумане. По переду чекала перерва в два тижні.

3 травня. Маршрут планувався насичений, до семи населених пунктів, але дорога внесла свої корективи. 

Першою зупинкою того дня, по виїзді з міста був меморіальний комплекс в с. Червона Гусарівка, де серед берізок поховано 482 воїни, захищавших село у роки війни.

с. Червона Гусарівка

Далі чекала Щурівка та меморіал розташований на в’їзді до села., де знайшли останній притулок 188 захисників вітчизни.

А ось на далі, почалося найцікавіше: виїхавши на трасу ми взяли курс на с. Залиман але перед останнім, була думка відвідати с. Норцівка і звісно, шлях до села було вирішено скоротити полями, що в нас трохи не вийшло, бо: по-перше – багнюка на дорозі, як же без неї на ґрунтовій то дорозі та після дощів))) та по-друге – нова місцевість, тому, не важко здогадатись що ми не доїхали зовсім до Норцівки, бо трохи звернули не в ту сторону, та подолавши купи багнюки на підйомах та спусках, потрапили на окраїни с. Ветрівка.

Через поля в обїзд багнюки:-)

околиця с.Ветрівка.

Виїхавши на околицю села Ветрівка, ми зустріли місцевого дідуся. Трохи побалакавши зним, про те, де ми і куди нам їхати краще, да втоливши спрагу колодязною водою (міцного здоров'я діду), вирішили прорватися до Норцівки через Мирну Долину, але проїхавши метрів 100 вимушені були повернутися, на асфальт та їхати до Чепіля, через неймоіврну багнюку та розбитість грунтової дороги в лісі.

Меморіальний комплекс, с. Чепіль. Поховано 752 воїни в битвах за визволення села.

На цьму це все що вдалося відвідати в рамках даного проекту, присвяченому 70 річниці Перемоги. Можна б було продовжити і в продовж травня та червня,  але хотілося зробити все до 9 травня.

Якщо будуть зуваження, вислухаю та врахую в подальшому, це перша така моя робота :-)

І на кінець, декілька фото зроблених мною та моїми друзями.

с. Первомайське, поховано 360 воїни

с. Шевелівка, поховано 69 воїна.

м. Балаклія

Меморіальна дошка, на будинку краєзнавчого музею, м. Балаклія

P.s. Хочу виразити вдячність друзям, котрі підтримали мою ідю та залучились до цього. В компаніі набагато цікавіше :-)

*При підготовці, були використані матеріали з сайту http://balrada.gov.ua