Старий та його море. Сплав до моря ~2500 км. Частина 1

Вже декілька років поспіль безумство і жага до мандрів бере своє, як правило це буває в один той самий час. У середині літа дуже припікає і я залишаю все і всіх та подаюсь світ заочі, зазвичай без жодного плану і тим паче прокладеного маршруту.

Сьогодні я постараюсь розповісти про свої соло ~ 2500 км і ~ 60 днів життя під веслом через дві країни та 4 річки.

День 1 (Не йди за течією, не йди проти течії йду куди тобі так хочеться)

Як обіцяв не буду перевтомлювати оповідями за кожен день, адже не все згадаю, та і більшість днів були одноманітними на події. Але не без пригод тому поїхали: Старт із міста Луцьк, на заплаві річки Стир. Вже за декілька десятків метрів мандрівка чуть не закінчилась, оскільки пузом каяка зачіпаю старий топняк який помітив лише тоді коли від скрежетом та страхом прозвучав у мене в голові. Хух повезло, надійна вітчизняна пташка виявилась міцною і пішла далі по течії у напрямку пригод, без жодних пошкоджень. А далі було вже веселіше, позаяк за стільки днів на воді лише сьогодні вдалось помилуватись оголеними жіночими тілами, я йшов настільки тихо що мою присутність помітили лише за кілька метрів. Посмішка і почервоніння не сходили із мого обличчя. Це був приємний знак, що мандрівка такі вже як мінімум не дарма почалась. Ще перші дні я писав трек і вів відлік пройденим кілометрам, тому в той день було пройдено 52 км.

Надвечір зупинився у неймовірному місці, це були колись піщані кар'єри які зараз затопило і сформувало заплави. Берег був піщаним і покритим фіолетового кольору пахучим цвітом квітів, що стелився на декілька десятків кілометрів. Свій намет я поставив на височині півострова тому надвечір і на світанок ніщо не заважало осягнути красу заходу та сходу Сонця. Як приємно усвідомлювати що нарешті всі збори і зайві думки позаду. Засинати від тої втоми думки що ти займаєшся своїм і прокидатись на чистому повітрі, під спів пташок.

День 2 та 3 (День Д)

Про ці два дні неможливо не згадати, тому що у спогадах вони наче День Д. День висадки союзних військ в Нормандії. Рівень води у річці значно впав, тим самим з'явилися круті заболочені береги, які доводилось декілька раз долати адже на шляху траплялися понтонні мости, які можна було лише обійти, але як обійти іноді по коліна в багні, пробираючись через чагарники,двічі приходилось робити паузу бо починалась злива. А одного разу я просто накрився тентом, залив сублімати кипятком і заснув ось так біля каяку. Прокинувся від того що стало жахливо холодно,але дощ все не закінчувався. В ці дві ночі температура була значно нижча комфорту для літнього спальника, і разом з дощем та втомою це почало вимотувати. Але це не те що б мене зупинило.

День 8 та 9 (Більшість границь у наших головах)

Вже не вперше намагаюсь встати раніше хоча б о 4 не в 6. Як я себе не переконую, не мотивую , а все одно не провести. Навіть сієста у жарку пору не допомагає.

Що не поворот то піщаник, спека неймовірна, що не піщаник то зупинка на покупатись. Скільки раз був у воді не пам'ятаю, але більше ніж за все літо факт. Стир за містом Вараш приємне відкриття. Такі гарні і безлюдні місця, а ще і будні дні, що хочеться затримуватися і поніжитись довше, але ні потрібно добити останні км до смт. Зарічного і переходити до наступного етапу мандрівки. Ночую на піщанику, ну а де ще)) Якщо вірити маршруту від OsmAnd то по річці Стир я пройшов 280 км від міста Луцьк до Зарічного. А далі було саме цікаве але все по порядку.

Ось ви відчували що Ви біла ворона, що на вас дивляться всі як на дивака, то саме так я виглядав серед селища на зупинці із довжелезним каяком і баулами із піднятим великим пальцем догори. Автостоп нового рівня. Але світ не без добрих людей і мене підбирають, мій каяка із допомогою магії, строп, шнурків і парочки добрих слів поміщається у Reno Kengo ~ 60 км і я на пропускному пункті Прикладники/Невель. Сказати що я не викликав здивувань у прикордонників нічого не сказати. Але тут частково розбиваються мої сподівання у переконання наших прикордонників що Білоруси скоріше за все не пропустять, що потрібні документи на каяк, потрібно буде його декларувати, але я вже тут то чому б не спробувати. Дорогою до пропускного пункту на очі попадає Duty Free, ну думаю якщо не пропустять то по дорозі додому зайду візьму щось смачне і веселе, а там на річки Припять чи Стохід, та якось додому і повернусь. Хоча підсвідомо розумію що це далеко не те що я хотів.

Уявіть стендап коміка, уявили, так от це був я і мій концерт зібрав усіх працівників Білоруської таможні. Була купа силенна запитань, посмішок, поглядів на божевільного, для когось навіть і героя коли дізнались де мій фініш. В результаті декларацію порвали, каяк оглядали скоріше із цікавості а ніж із обов'язку. Зазвичай на перетин кордону із нашими сусідами у всіх йшло від 5-10 хвилин, але не у мене. Майже на цілу годину робота таможні стала, тому що цікаві питання і уважна публіка не відпускали мене а я їх. В кінці знайшли пакунок з рослинним вмісто, я переконував що це чай, вони сміялись і казали ага чай для підняття настрою, але все таки перевірили і відпустили. Побажавши щасливої дороги, успіхів і лише приємних пригод на шляху.

А тепер уявіть дикий дикий захід де лише перекотиполе, і дуже рідко хтось пересувається ось це мене чекало після перетину кордону. Але мабуть я не вичерпав всю свою вдачу і через трохи я знову на мінівен, мій рятівник простий білорус що заробляє тим що контрабандою возить пальне на Україну. За дорогу він не взяв грошей, хоча я і не встиг запропонувати, лише сказав постав за мене свічку. До води лишалось ще близько кілометра, але цей кілометр був справжнім випробуванням адже по піщанику візок із каяком практично не їхав, його доводилося тягнути як бурлаку.

На сьогодні я вирішив вже нікуди не йти хоча в мене ще було декілька годин до заходу Сонця, але чесно кажучи за півдня на суші я втомився більше ніж за тиждень на воді. Я вже відвик від цивілізації, і її шуму. Тому ставлю намет на пагорбі обабіч Местковічів. Неподалік дачі,чи то просто заміські будинки,з власницею одного із них вдається познайомитись. Вона щедро пригостила мене дарами свого огороду, помідорами та огірками,і водою, напевно це один із найнеобхідніших запасів які потрібно мати більше ніж щось інше. Вечір за книжкою, і ще один із чарівних заходів Сонця.

День 10-11(Тиша в голові і думках)(пройдено 110км)

Довгий час в мандрівці не тільки загартовує та позбавляє зайвих кіло ,але і привчає до порядку підйом до 5 щоб зустріти світанок вже з філіжанкою кави, сніданок, збори, 20-25 км і обід як правило це тоді коли неймовірна спека,зупинка на нічліг об 20 коли позаду 50 км і першим ділом намет а далі за вечерю.

Люблю такі вечори коли інтернет вже далеко, зв'язок десь там теж , а думки ще далі і є можливість почитати книжку про себе, ну хоча б трохи про мене. (Дэвидсон Робин - Путешествия никогда не кончаются). Навкруги тиша та жодних ознак цивілізації лише ти і природа,зоряне небо, плеще риба,співають свої пісні цвіркуни, переговорються пташки і сторінка за сторінкою ти уже у іншому світі десь серед пустелі разом з Джейн долаєш бархани такої смертельної але загадкової країни у пошуках себе. У пошуках відповіді на питання наскільки страшно залишитися на одинці ?

День 13-14 (Тет-а-Тет з нею. Голод)

Хтось скаже, та що це за відстань що це за термін, люди роками мандрують і відповідно долають більше. Ще два роки тому я теж був би серед них, але не зараз. Як сьогодні пам'ятаю 14 день мандрівки, із їжі лишилось лише пару пачок субліматів, які вже приїлись та чай,навіть цукор скінчився. Це зараз чорний хліб буденість, а тоді б хоча б шматочок. Голод, втома, розчарування що немає де і як купити, чи просто попросити їжі, як бути далі. До того всього я не знав як бути із Чорнобильською зоною, запит на проходження якої я відправив ще за місяць,а відповіді досі не було. Ви не уявляєте як часто я згадував те сало що прийшлось полишити до переходу Білоруської границі.

“Такі моменти, такі дні роблять тебе, або сильнішим, або ламають назавжди.”

А який я був радий буханці хліба і десятку яєць яким загостили рибалки. Ех рибалки у цій мандрівці були Всім для мене : компанією, поміччю в проходженні ГЕС, про те що рятували час від часу від голоду і спраги я взагалі мовчу.

Взагалі люди у мандрівках, просто випадкові люди, яких ти зустрів іноді здається не просто так, це найкраще що може трапитись за всю країн.

Дядя Саша, був однією із тих людей. Чесно вже не пригадую деталей нашого з ним знайомства. Але для мене він став хорошим другом, з яким я і досі спілкуюсь. Уявіть собі він запропонував мені допомогу в транспортуванні мого каяка від місця нашої зустрічі аж до границі із Україною,на секундочку це аж 250 км. Я був дуже здивований, але змушений був відмовитись адже, цей шлях я хотів подолати самотужки як станеться.

Завдяки інтернету який розшарив для мене Дядь Саша, я зміг отримати відповідь від ГОС Чорнобиль Білорусії, відмова. Ну що ж тоді план Б ( який я видумав на ходу), йду до Нароулі, крайньої дозволеної точки перед заповідником, а далі на сушу. Але про це згодом.

День 15-16 Мозирь (Майже втратив все)

У перший свій вихід у місто, схід на берег я ледь не залишився без усіх своїх грошей, документів, та карток. Від радості що нарешті вдалось купити, хліб, печиво, згущене молоко (воно доречі було найкращим з усіх що я коштував). Я лишив свій пакунок із паспортами і фінансами на прилавку і вже направився на вихід, але тут мене окликала продавчиня:

-молодий чоловіче, це не ви забули?

у мене похололо на душі, пробіглись мурашки по тілу. коли я усвідомив щось так по “тупому” могла піти під хвіст моя мандрівка.

На нічліг я зупинився неподалік Нароулі, на піщаному острові. Місце було диким таким як я люблю. Вже не пам'ятаю коли палив багаття, але чомусь сьогодні захотілось провести вечір саме біля нього. Повечеряти, почитати і зігріти душу й тіло книжкою та полум'ям.

Надвечір неподалік мене почало тріщати гілля, дерев, кущів. Спочатку я подумав що це якийсь браконьєр,так вони там є але вкрай рідко зустрічаються і виходять по ночі. Як одного разу серед ночі, коли я вийшов до вітру, повертаючись назад до намету помітив два силуети, сказати що я не злякався - збрехати, а як на зло всі свої засоби захисту лишив у наметі. Ну хто міг уявити що серед ночі, на мене буде чекати такий сюрприз. Але то було пара “добрих” браконьєрів,з якими зав'язалася розмова майже на годину.

Але на мої гукання ніхто не відзивався, а гіля постійно ломилось. І тим самим наганяло страх, я зрозумів що це не людина бо аж надто голосно і активно це було. Вовк, та ні він звір не такий шумний, можливо зубр? Вже на наступний день мені повідали що це був лось, якого загнали на той острів, але в ту ніч я заснув з ножем в одній руці і перцевим балом в іншій, лише зараз я розумію яка це була б безглузда сутичка я і лось один на один.

День 17 (Повернення блудного сина)

На ранок я пакуюсь і рухаюсь в сторону Нароулі, і траси Р37 щоб перетнути кордон і повернутись на Україну. Попереду 70 км сушею, якби я був сам то це майже нічого для автостопа, але цього разу я з каяком і ловити попутку з 440 см каяком це ще те випробування. Як потім виявляється цю відстань я повинен подолати за день, адже зупинятись на ніч я не маю права, з правої сторони прикордонна зона з лівої заповідник.

Але моя вдача хвилями мене підбадьорює, спочатку 10 км мене підкидають до Вербовічів потім були 10 км пішки і знову 15 км на лісовозі і знову пішки. Проходячи останній населений пункт до кордону, я попросив води, адже моя вже майже скінчилась, а спрага річ нестерпна.

Привітлива жіночка яка розмовляла не то українською не то російською чи білоруською (дуже часте явище у прикордонних поселенях) вирішила ще загостити мене в придачу салом,огірками, і хлібом. Я навчився не відмовлятись по одній банальній причині, людям дуже часто приємно бути все таки добрими і робити добро, допомагати мандрівникам.

Тут серед вечора мене наздоганяє бобік прикордонної служби, і я вже стою в оточені 5 до зубів озброєних прикордонників і капітана,який реально в шоці від всього шо то діється, і я підсвідомо розумію що дарма не скористався закордонним паспортом, а внутрішнім коли перетинав кордон. Так би не було запитань по колу, в надії зловити мене на тому що я незаконно перетнув кордон. Після того як я сказав товаришу капітане, якби я незаконно перетнув кордон то якого я б пішов назад його законно перетинати, я б вже таким же шляхом його і перетинав назад. Щоб розібратись з цим всім бобік позбувається заднього сидіння, аби я і каяк помістились. І на всіх парах мене везуть до прикордонного пункту щоб перевірити законність мого перебування на теренах Білорусії. Але я то знаю що все ок, тому не шкодую що все таки зайшов по внутрішньому паспорту,без поміток. Якщо зараз зізнатись то в мене була одна безглузда ідея - все таки в наглу пройти заповідник і під покровом ночі перетнути кордон. Якихось 65 км по течії, я знаю що я б це зробив. Нажаль наскільки це реально я вже і не дізнаюсь. Іронія всього цього що саме посадовець із прізвищем Українець мені відмовив у видачі перепустки.

Сюрприз до Українського прикордонного пункту ще 12 км, і надії на попутку взагалі відсутні, адже ніхто навіть не зупиняється. Втома як і ніч накатує з кожною хвилиною мого шляху, я вже хочу зашитись аби де небудь, навіть без намету просто на каріматі накритись спальником і спати цілий день. Як колись серед поля у Іспанії, після бурхливого дня і неймовірної спеки. Навіть каміння під тонкою іжовською пінкою були не такими нестерпними як шлях за цей день. Так от і сьогодні мій шлях ще не скоро скінчиться, а сили вже покинули.

Близько опівночі, я все таки дістаюсь Української землі, і тут пункт попередньої реєстрації перетину кордону. Сказати хто більше був здивований я чи прикордонники що стояли при світлі телефонних ліхтарів, і я як бурлак із каяком позаду пішки перетинаючий кордон.

Чомусь захотілось у них зробити паузу, напоїти їх чаєм, адже в них як в давні часи лише пічка і дрова, а у мене гас і я вирішив тим самим зробити своє добро і заодно перепочити.

Дорогою до основного пропускного пункту я зрозумів остаточно що я на рідній землі, адже дорога і ями відверто додавали “насолоди” до випробувань. Скільки раз мене чуть не задівали автобуси чи авто, я вже і не лічив, скільки раз я казав собі ну якого я такий чесний пішов би собі по воді, точно було б простіше))).

Пам'ятаєте що я казав за добро і людей, так от близько третьої ночі я дістався таки до прикордонного пункту. І напевно це був найтепліший прийом за всі часи на рідній, адже у мене виникло відчуття що я бажаний гість, що наче ненька скучила за мною. Мене провели повз черги, напоїли, нагодували, загостили тушонкою, енергетиками, кавою декілька раз,цигарками,потім знову кавою і смаколиками, дозволили поставити намет за кпп. Відверто кажучи, це було найтепліше повернення блудного сина на батьківщину.