Веломандрівка східним Кримом у вересні 2012 року

Звіт про велопохід Кримом з 11 по 20 вересня 2012 року

Маршрут: Сімферополь - Білогірськ - Красносьоловка - пер. Кок-Асан - Привітне - Морське - Судак - Новий світ - Коктебель - Каменське - Арабатська стрілка - Геніческ

Вересень місяць, як і минулі роки, обіцяв бути по літньому теплим, тому залишок своєї відпустки я вирішив використати на велопохід Кримом. Цього разу планувалось перетнути Кримські гори дорогою Білогірськ – Привітне через перевал Кок-Асан, відвідати Новий світ, Коктебель та проїхати по знаменитій «пральній дошці» Арабатської стрілки.

11 вересня: Симферополь – ур. Маис (61 км).

З Хмельницького поїзд у Сімферополь прибув вчасно, о 10 годині. Погода стояла сонячна, проте холодний вітер нагадував нам про те, що вже осінь. Розвантажились, зібрали велосипеди, почіпляли баули та вирушили в напрямку Білогірська.

Щоб не блукати Сімферополем із вулицями, вщент забитими автотранспортом, був складений маршрут за допомогою Яндекс карт в режимі перегляду вулиць. Виїхали із Сімферополя достатньо швидко. Траса на Білогірськ ні чим цікавим не приваблювала, лише сильний та холодний зустрічний вітер не давав нам сумувати.

 

Невдовзі докотили до Білогірська, де звернули направо в сторону Голованівки. За планом перша ночівля мала бути в районі туристичної стоянки Нижній Кок-Асан. Проте сильній вітер вніс корективи і не доїхавши до Красносьоловки, ми звернули по тропі в ліс, проїхали декілька сотень метрів і зупинились на узбіччі яблуневого саду в районі урочища Маис. Сонце сідало за гори, отож ми швиденько розклали намет, приготували вечерю і милувались першими зорями.

 

12 вересня: ур. Маис – Морське (40 км).

Під ранок я замерз як пес, наосліп натягнув на себе весь теплий одяг, проте як не тулився у своєму літньому спальнику до дружини, заснути більше не вдалося. Коли розвиднілось, випхав носа із намету і не без подиву спостерігав пар із рота. Термометр на велокомпі показував 3 градуси за Цельсієм. 

Коли сонце піднялось вище, стало веселіше.

Неподалік від нашого намету я знайшов цілу галявину із ожиною – на сніданок був десерт із ожини та яблук.

Поснідали, просушили намет від конденсату і близько 10 години вирушили у дорогу. Температура піднялась до 22⁰ С.

Виїжджаючи на дорогу, перетнули висохле русло річки Маіс.

Проїхали Красносьоловку і почали плавний підйом мальовничою дорогою на перевал Кок-Асан.

Вигляди відкривались неймовірні!

Пам’ятник на туристичній стоянці Нижній Кок Асан.

За перевалом із джерела Котла набрали води, не вперше дивуючись безглуздості дій туристів, які загажують дерева клаптиками тканин.

Внизу Привітне.

Спуск багато часу не відібрав і невдовзі ми куштували смачний виноград, куплений на узбіччі дороги у Привітному по 10 грн. за кг.

З Привітного виїхали на трасу, повернули в сторону Морського і зразу відчули «привітність» сильного східного вітру, який «допомагав» нам стійко долати труднощі підйомів.

У Морському зустріли групу велотуристів Дніпровелоклубу на чолі з Певцовим (ПДД), який чомусь привітав нас: «Прівєт москвічі!». Зупинились за Морським в районі автокемпінгу. Незважаючи на сильний та холодний вітер, море виявилось напрочуд теплим.

На вечір вітер стих. Біля нас зупинилась пара молодих людей - Петро та Христина із Мурманська. Вони подорожували Кримом пішки, хоча поспілкувавшись із ними, у нас виявився спільний інтерес – велосипедний туризм. Отож вечір ми провели у задушевних бесідах за чаркою вина під кримськими зорями.

13 вересня: Морське – Судак (17 км).

Сьогодні ми не поспішали. За планом – переїзд до Судака, ночівля у приватному секторі і відвідування Нового світу. Тому до обіду ми валялись на пляжі, купались і їли виноград, якого у цю пору року тут вдосталь.

По обіді виїхали в сторону Судака. Вітер змінив напрямок із східного на південний і тепер дув нам у бік, хоча це зовсім не полегшило дружині долання затяжних підйомів.

Там на горі кози, самі. Цікаво, а де їхній пастух?

На вечір ми прибули у Судак, зупинились, як і минулого походу за адресою Суворова, 8 у Повх Ніни Григорівни. Вона нас пригадала і з радістю надала кімнату на одну ніч.

14 вересня: Судак – Новий світ – Судак – Сонячна долина (43 км).

Ранком без баулів із свіжими силами їхалось наче на крилах. Новий світ вразив п’янким запахом ялівця, неймовірним ландшафтом та купою туристів.

Велосипеди прикували біля шлагбаума на вході у заказник. Блакитноока білетерша пообіцяла подивлятись за ними і ми зі спокійним серцем пішки вирушили по тропі Голіцина.

Парадіз, як ще називали Новий світ, виправдовував свою назву на всі сто відсотків. Від цих виглядів, висоти, блакитності лагуни перехоплювало подих.

Вдосталь нарезвившись на вузеньких стежках мису Капчик, накупавшись у Розбійницькій бухті, ми вирушили далі по тропі разом із колонами туристів, лише транспарантів не вистачало як на пєрвомай.

На задньому плані фото у гроті Голіцина африканські заробітчани із вигуками: «Акуна матата» отримували чергові п’ять гривень за фото із ними.

По обіді ми вирушили до Судака, забрали свої речі і далі – до Сонячної долини.

У фірмовому магазинчику на території винзаводу придбали пляшчину сухого для вечірнього релаксу.

  

15 вересня: Сонячна долина (матрац).

Цей день ми присвятили пасивному відпочинку: купанню, загорянню та поїданню шашликів.

16 вересня: Сонячна долина – Коктебель (28 км).

Цього дня переїхали до Коктебеля, зупинились у бухті Тихій за мисом Хамелеон.

Відпочивальників виявилось немало. Гарне місце, лише загальне враження зіпсувало відсутність будь-яких відхожих місць і як наслідок, прилеглі кущі у радіусі двохсот метрів усі «заміновані».

17 вересня: Коктебель – Феодосія – Владиславовка - Арабатська фортеця (65 км).

Зранку небо затягнуло хмарами, подув сильний вітер, в очікуванні дощу.

Враховуючи сильний вітер, приходилось будувати екран для приготування їжі.

Дощу так і не було, ми зібрались та вирушили до Феодосії. 

Хмари над Коктебелем

По обіді – у Феодосії, на вечір – Арабатська фортеця.

У Каменському закупили продуктів, на ночівлю розмістились у вирві біля фортеці. І хоча там було як у смітнику (низький уклін попереднім відпочивальникам), проте безвітряно.

За горбочком поряд із нами розмістилась група велотуристів із Вороніжа: три молодих пари. Вони переправились поромом через Керченську протоку, проїхались по півострову берегом Азовського моря і далі їх маршрут пролягав до Феодосії та Судака.

18 вересня: Арабатська фортеця – десь на Арабатці (55 км).

Ранком було сонячно та прохолодно. Зграя перелітних птахів нагадала нам про осінь. Зібравшись, ми поспілкувались із колегами-туристами, зробили декілька фото на пам’ять.

Почались нескінченні простори Арабатської стрілки. Піщана дорога не давала можливості постійно їхати у сідлі. Деякі ділянки приходилось долати пішки, хоча за порадами із прочитаних звітів ми й намагались їхати ближче до Сіваша. Доріг на Арабатці немає ніде, лише напрямки. Північно-східний вітер дув нам у бік і особливо не дошкуляв, враховуючи і так низьку швидкість руху.

За весь день ми зустріли два автомобіля, стадо корів без пастуха та трьох молодиків на велосипедах із Мінська. Одним із головних їх питань було болюче питання про протяжність цього жахливого бездоріжжя. На що ми їх заспокоїли: «До кінця Арабатки…». Традиційні фото на згадку і далі в путь.

Підійшов час обіду і близько 14 години ми з’їхали до моря, перекусили печивом із консервою, покупались та відпочили. Вздовж пляжу чітко виднілись сліди від протекторів шин якихось машин. І кому потрібно там їздити?

Набрали води із джерела на спробу. Вода смердить сірководнем, пити її складно, але за гострої необхідності – і оцет солодкий.

Цікаво, хто знімає у цьому місці кімнати для відпочинку, і що таке «другое»?

Вечоріло і ми звернули до моря для пошуку місця для ночівлі. Особливих варіантів не було, а так як вітер стих, вирішено було ставити намет прямо на пляжу, про що невдовзі прийшлось пошкодувати.

19 вересня: десь на Арабатці – Счастливцеве (55 км).

Вночі вітер знову піднявся, дуло з моря і хвилі раз за разом вдаряли об берег - здавалось вода ось-ось досягне нашого намету. Я навіть декілька разів виходив із ліхтариком, проте до води було ще метрів з десять. Але спокійного сну вже не було. Світанок запам’ятався сильним вітром та хмарним небом.

Виїхали ми з місця стоянки близько дев’ятої.

Після зустрічі з черговою групою велосипедистів, ми зрозуміли що Арабатська стрілка користується шаленою популярністю у туристів.

Між озерами після піску їхалось у задоволення.

Вологий грунт біля озер зберіг польові квіти після літньої спеки, незважаючи на випалений степ навкруги.

Через п’ятнадцять кілометрів "намалювалась" страусина ферма. Ми заїхали туди із надією докупити хліба. На території пансіонату було пусто та тихо, і лише голодний осел у загоні, побачивши нас, порушив тишу голосним «І-а, і - а..а».

Дружина згодувала нещасним тваринкам залишки хліба та печива.

Такою ніжкою та й під зад!

Нарешті з’явилась адміністраторша і запропонувала нам обід через годину. Ми вирішили час не втрачати і поїхали далі.

Невдовзі попрощались до наступного року із автономною республікою Крим.

Пообідали у Стрілковому, після якого почалась бетонна дорога. Перед Счастливцевим відвідали гарячі джерела. Напевне справжнє задоволення від купання у них можна відчути лише у холодну пору року.

На поїзд з Генічеська до Мелітополя ми вже не встигали, тому на ночівлю зупинились не доїжджаючи 10 км до Генічеська.

Проїхавшись берегом, я нахапав колючок, як пес бліх - шість проколів на задньому колесі! Ті колючки ми діставали згодом і в Геніческу, і в поїзді на Мелітополь. Не їздіть по кущах!

20 вересня: Счастливцеве – Генічеськ (10 км).

Поїзд до Мелітополя відправлявся о 17 годині, тому цього дня до обіду ми купались, клеїли камери, приводили себе у порядок перед виходом у цивілізацію.

 

О 17 годині завантажились на поїзд Генічеськ – Запоріжжя та вирушили до Мелітополя відвідати родичів, а вже звідти – на Хмельницький, потім Кам’янець-Подільський.

Так завершився ще один чудовий та незабутній похід райським куточком нашої України – Кримом!