menu

За численними проханнями, або як ми в похід ходили

Юлія_Кулаківська

  • 28.09.2015 21:22
  • Просмотров: 537

#Trip #travel #Карпати #Carpathians #Боржава

 Звіт за численними проханнями, або як ми колись в похід ходили =)



...07:49 на годиннику моєї сусідки по купе. Мій телефон здох ще десь посеред ночі. Юхууу! Я їду в Карпати до якоїсь зупинки, про існування якої я й гадки не мала до цього часу, маю там на вокзалі зустрітись з людьми, яких в очі ніколи не бачила, а мій телефон здох! Ну-ну...
- Дівчино! А чого ви сидите? Це ж ваша зупинка! - вигукнула провідниця, миттєво відірвавши мого нещасного погляду від чорного екрану.
Лічені секунди - я згрібаю позичений величезний туристичний рюкзак з верхньої полиці, на ходу взуваючи позичені туристичні кроси, і якомога швидше просуваюсь до виходу. Нда, перон (вузенький заасфальтований клаптик землі) мене зустрічає між двома потягами, вагони яких тягнуться метрів на тридцять в обидва боки. Ліворуч-праворуч? В таких випадках вихід один: іти за натовпом. Дивно, що я таки пішла. 
Приміщення вокзалу (маленька 2х2 квадратна будівля - хм, певно, я балувана життям у великому місті, бо одразу ж відчула себе Гулівером в країні Ліліпутії) одразу ж привертає мою увагу і я цілеспрямовано рухаюсь в його бік. Думка, яка несподівано приходить в мою голівоньку і вимальовує величезний плюс його розмірів, а саме дає відсотків 90, що я одразу ж знайду своїх супутників, при вході всередину трохи втрачає свій відсотковий рейтинг: приміщення переповнене такими самими маленькими істотами, як я, у супроводі величезних туристичних рюкзаків, як мій. Йопта! О_о
Раптом мою увагу привертає дзвінок мобільного телефону і чоловічий голос формулює ейфоричне для мене припущення: "О, певно пан Євгеній телефонує!". Я повільно плентаюсь в бік віконечка, де стояв той хлопець і нині говорив по телефону і оптимістично запитую дівчину, яка сиділа поруч:
- Привіт! А ви часом не з Женіної групи?
Вони обоє посміхаються і хлопець відповідає:
- Часом із Женіної. 
- Ну, то мені до вас, - констатую я і плюхаюсь коло дівчини, подумки полегшено зітхнувши: «Ну от, почалося ».

 

Місяць до того.
- Ідемо в похід на травневі?
- А хто йде?
- Та ти їх нікого не знаєш!
- А хулі? Ідемо!
- Тіки купуй квиток в перший же день продажу.
- Ок.

Перший день продажу.
- Ти купила квиток? Ми вже взяли і у деяких навіть бокові, бо певно останні забрали.
- Та нє. То ви певно останні забрали з відкритого вагону. Завтра ше будуть. А я не взяла, бо вони чогось ціну підняли – думаю трохи зачекати, щоб ціна впала (авт.: тепер я знаю, шо я наївне нелогічне створіння).

Другий день продажу.
- Ти купила квиток?
- Нє… Вже нема жодного…

Два тижні потому.
- Ти купила квиток?
- Нє, але мої друзі напозичали мені купу туристичних речей, аби я тіки поїхала.
- То ти поїдеш?
- Якшо знайду квиток. 

Ще тиждень потому.
- Ти купила квиток?
- Нє… Але мені обіцяли дістати, якщо вже в касах не з’явиться. А ти вже готова?
- Ем… Нє… Я не їду.
- О_о То і я не їду!

Ще пів тижня потому.
- Ти купила квиток?
- Нє… І тепер я точно не їду. Я так сильно порізала палець, шо, думаю, похід для мене буде вообщє нереальним(

За два дні до походу: підсумки.
- Палець не заживає, ти не їдеш, квитка нема – сама доля мене не пускає!
- Їдь!
- Ок.

За день до походу.
- Ех, на шо ви мене підписуєте – але я з вами.
- Ти квиток купила?
- Угу, вчора, опів на другу ночі. =)

День перший
…Дванадцята година дня. Вся група у повному складі і в загальній кількості одинадцяти душ щільненько методом двоповерхового розміщення утрамбовується в маленький місцевий бусик. Вирушаємо!
На щастя, дорога не займає і пів години, бо наші мізки вже почали викіпати від словесного монологу водія (хоча чувак веселий, я давно не чула стільки анекдотів). І, нарешті, перед моїми очима простягаються вони – гори! Я вже не думаю про те, що зараз мені доведеться закинути свого величезного рюкзака на плечі і у напівзігнутому положенні плентатись на верх. Це виклик! Скільки ти готовий винести заради внутрішньо-емоційного почуття власної сили, власних можливостей? Ейфорія! 

…Кілька секунд потому…
Ейфорія зникає тої самої миті, коли твоя верхня частина тіла явно забуває, що силою тяжіння ми прикуті до землі нижньою його частиною. Можливо я ще дійсно фізично не підготовлена до таких походів, але все, що я помічаю по дорозі є не що інше як сама дорога під моїми напівзігнутими ніжками. І ось ця сама дорога круто завертає…в гору! Йопт! І це ж лише перший день! Чує моє серце: я себе переоцінила…

 


Перший привал. Пан Євгеній, жвавий і енергій, зникає у невідомому напрямку з метою пошуку найкращого місця для нашого табору. Решта втомлених тіл займає нерухоме лежаче положення на зеленій травичці і залипає очима в безмежний простір блакитного неба. Не можу сказати, які думки в цей момент накривають чоловічу половину, але усі без єдиного виключення думки дівочої половини нашої групки направляють свої енергетичні посилання до пана Євгенія та вищих сил з однієї метою: з цього місця ми ні ногою.

…Чверть години потому. 
- Ставте палатки! – дає команду пан Євгеній. – Ми облаштовуємося тут.
- Уууіііі! - «Юні відмочки» задоволені.

 
Нарешті табір розбитий, місце для вогнища підготовлене – час роздивитися краєвиди! Знову та сама дорога, але донизу. Кілька хвилин – і ось він, бурхливий та стрімкий водопад «Шипіт»! Селфі, селфі, селфі – і невеликий перфоменс для туристів: брррррр! І як наші хлопці наважилися скупатися в тій льодяній воді! Нє, нє, нє, то не для моїх нервів випробування і я просто спостерігаю з неприхованим захопленням: певно це і є те, про що деякі люди нині часто забувають – свобода робити те, що приносить задоволення, те, що дозволяє тобі відчути смак життя, смак пригод і незабутніх вражень.

 
Вечір, вогнище, вечеря – а от дощ навіть логічно в ряд слів на літеру «В» не вписується( Ех, що ж, завтра буде новий день, нові враження і ніякого дощу – ми ж домовились, правда?

 

День другий.
Дощ скінчився о шостій годині…вечора! Пам'ятаю це ліниве відчуття вранішнього прокидання і небажання висувати носа зі спальника і з палатки зокрема. Коли жарко, можна роздітися, коли холодно, можна… нє, вдягтися, то нецікаво… можна обійнятися))) Ніякий спальник тебе не зігріє так, як гріють теплі і приємні обійми))) А от коли мокро… Фью… Хник… Народ цілий день таки десь вештався – а я просто насолоджувалась денним сном, заколисана монотонним дріботінням дощу по брезенту палатки. Ех, що ж, завтра буде новий день, нові враження і ніякого дощу – ми ж домовились, правда? Правда???

 

День третій.
Правда! На небі ані хмаринки! «Юні відмочки» задоволені. Лишився лише один малесенький нюанс. Дівчата знову направляють свої енергетичні посилання до пана Євгенія та вищих сил, які, з єдиного погляду на наші невинні оченята, в свою чергу таки заключають очевидний умовивід: йдемо в гори без рюкзаків! «Юні відмочки» подумки танцюють шаманські таночки, водять хороводи і несамовито плескають в долоні.

  
Вийшли ми ще до обіду. Цього разу я справді змогла побачити гори у їхній неповторній безмежній красі. Вони зачаровують. Жоден, хто потрапляє до їхнього полону, не здатен протидіяти магії гірської природи. У ній немає місця злу і жорстокості. В цей момент ти відчуваєш себе членом однієї єдиної люблячої сім'ї – дітьми матінки природи. Втрачають сенс усі класи та раси, касти та версти, вікові та статеві відмінності. Усі рівні, усі єдині і неповторні творіння цієї Землі. Це так неймовірно приємно бодай на якусь мить просто мати можливість відчути цей зовсім інший, такий дивний і утопічний світ здавалося б таких самих звичайних людей, з якими ти зустрічаєшся кожного дня на вуличках свого міста, але по-іншому, зовсім по-іншому їх тут сприймати – просто посміхатися кожному зустрічному незнайомцю, вітатися і бажати гарного дня… Це така собі своєрідна держава, яка не має ані президента, ані парламенту, ані прописаної конституції – держава, в якій громадяни не мають документів ідентифікацій, не мають грошей, не мають кам’яних будинків за зачиненими на сім замків дверима. Напевне, саме тому тут ти завжди почуваєшся як вдома, з рідними та близькими, нехай навіть знаходячись в оточенні зовсім незнайомих тобі людей – тут вони всі твоя сім'я.
По дорозі ми зустрічали багато туристів, виражали неабиякий респект дівчатам з громіздкими рюкзаками на плечах і, аби потішити і виправдати своє его, бурмотіли собі під носа: «Ще не час, ще не час, мій час рюкзаків іще прийде». 
На кожному привалі пан Євгеній частував нас цукерками. Я відчувала себе чітко видресируваною тваринкою: досяг вершини – отримай плюшку. 
Обідали ми вже на вершині (ну, майже на вершині) гори Великий Верх. Півгодини на трапезу – і втомлені тіла традиційно приймають лежаче положення, втупивши очі в безхмарне блакитне небо. 

 
Лише на зворотній дорозі ми не очікувано виявили як сильно психанули. Коли йдеш в гору, ти не усвідомлюєш, наскільки вона насправді крута та висока, а от коли вже стоїш на її вершині тобі не віриться, що ти зміг подолати цей підйом. Чи це не привід знову потішити своє его? Привід, аби пишатися собою? Привід, аби повірити в себе і в свої можливості? Так, це саме воно!
…Вечір, вогнище, вечеря – і ти неймовірно втомлений, та в той же самий час безмежно щасливий. Ти дивишся на полум’я, яке зігріває вас із зовні, у вашому невеликому замкненому дружньому колі, але те тепло, яке ти при цьому відчуваєш в середині, енергетика, яку посилаєш ти і всі в твоєму оточені – це тепло йде зовсім не від вогню. Це полум’я любові – любові до життя в тобі і навколо тебе. 

День четвертий.
Ранок… Традиційний спуск до водопаду, вранішні умивання, останній сніданок. Опісля ми починаємо збиратися. Хтось викликався на волонтерську роботу по спалюванні сміття. Іронічна ремарка – вміст сміття складався переважно з моїх бинтів. За чотири дні, здається, вже кожен встиг зробити мені перев’язку на порізаному великому пальці правої руки. Ці пекельні чотири дні! Тільки завдяки їм я нарешті зрозуміла безцінність наявності у людини великого пальця правої руки – нє, ну серйозно, без жартів! 
На четвертий день я нарешті відчула, як насправді має бути закріплений на тобі туристичний рюкзак (а то я все гадала: і чого в мене так плечі втомлюються?). До вокзалу ми йшли пішки і стопили машинки. За двадцять хвилин підібрали перших двох, а ще через хвилин 10 і решту дівчат. Деяким хлопцям також пощастило, а от двоє дійшли пішки майже до самого вокзалу, коли за 5 кілометрів до нього їх підібрала машинка. 
…23.00. Усі вже давно поїхали, а я ще досі залипаю на вокзалі в очікуванні потяга. Бинт знову розв’язався. Ех, усім їм за ентузіазм 5, за старання 5, а от за роботу – 2))) Посмішка не сходить з мого втомленого обличчя. Я щаслива – щаслива, що відкрила для себе нові двері в новий світ. Адже ця подорож – це лише малесенький початок пізнання цього світу неймовірних пригод та звершень, приємних знайомств та вражень, шалених емоцій та почуттів. Народ, до нових зустрічей!

Юлія Кулаківська

Оцените статью:

Перепост:

Статья понравилась: Таких нет

Статья не понравилась: Таких нет