Молдавия, осенние приключения

Про похід в Молдавію ми думали ще з літа, і ближче до осені вже точно визначилися, що поїдемо у вересні. Звичайно на подорож спонукав і гарний звіт вінницьких велосипедистів про їхню мандрівку Молдовою. Основна підготовка пройшла за тиждень до походу. Був складений маршрут з розбивкою по днях, визначені місця ночівлі та основні пам'ятки, які хотілося б оглянути. Переходити (перепливати) кордон вирішили у Ямполі, так як це найближче місце до м. Сороки – нашого першого пункту відвідування. До Ямполя непросто добратись велосипедом: залізниці немає, рейсові автобуси зранку повністю завантажені і як правило це авто без великих багажників. Нам потрібно було приїхати вранці, щоб не втрачати час. Тому ми домовились із знайомим, що він мікроавтобусом нас раненько завезе у Ямпіль.

Учасники нашої подорожі:

1.     Сергій – головний організатор і натхенник походу.

2 .    Наташа – жіноча частина нашої компанії.

3.     Олег – просто мандрівник.

Звичайно, ми хотіли, аби компанія була більшою, але так склалось, що  народу у нас не так багато їздить, дехто вже спланував свій час на інші подорожі. На майбутнє напевно будемо виставляти анонси про подорожі на більший загал.

В суботу 15.09.2012 о 06.00 знайомий Михайло мікроавтобусом вже був у мене на Вишеньці. Він склав задні сидіння, тому велосипеди не прийшлось складати і швидко закинувши велосипед і баул поїхали за Сергієм і Наталкою. Вони вже чекали нас. Так само швидко завантажившись в 06.10 виїхали на Ямпіль через Старе місто.

Із провізії: консервів, крупів, макаронів ми взяли із собою приблизно на 2 дні. Сухофруктів, горіхів взяли на весь похід. Поповнювати запаси продуктів планували по ходу подорожі в місцевих магазинах.

Час пролетів швидко (155 км) і о 08.00 ми були в Ямполі перед митницею.

Чим ближче доїзджали до міста тим виразніше вимальовувався рель’єф нашої майбутньої подорожі: спуски і підйоми, причому досить значні. Подякувавши Михайлу, розрахувались з ним за дорогу (за витрачене пальне), почали збиратись. Встановили баули, поміняли одразу ж тут гроші – гривні на молдавські леї, приблизно по 350 грн. на людину і чекали переправи. Хвилин через 10 нас запросили на митницю – там швидко пройшли процедуру перевірки документів. До речі нас запитували чи потрібно нам ставити штамп у закордонний паспорт. Ми погодились, як потім з’ясувалось так і потрібно було робити, в разі якщо штамп не ставити – то необхідно на протязі 3-х днів стати на облік в Молдові. Жителі прикордонних районів, зокрема Ямпільського, можуть перетинати кордон по українському паспорту. Пройшовши перевірку, зайшли на паром – це старезна баржа, яка плаває по натягнутому металевому тросу від берега до берега за рахунок течії, але так як течія була сильна тільки на середині річки (рівень води впав) тому необхідно було відштовхнути баржу від берега. Для цього там були дві довгі жердини. Завантажившись на баржу, де в основному були жінки, паромщик попросив нас і ще присутніх чоловіків допомогти відштовхнути баржу. З цим завданням ми впорались.

Так саме  допомогли пристати парому. Пройшли без проблем молдавську митницю і вирушили по маршруту до м. Сороки, де знаходилась однойменна фортеця. Рель’єф горбистий, довгі підйоми і спуски. Дуже багато посадок горіхів, де без проблем ми ними ласували.Далі були ще безліч садів яблук. Взагалі восени в Молдові з голоду точно не згинеш, дуже багато їстівного: яблука, горіхи, виноград.

До Сорок доїхали швидко. Фортецю теж знайшли без проблем. Оглянули її, пофотографувались. Хочеться сказати, що дана фортеця являється важливою історичною пам’яткою Молдови і непогано збереглась до нашого часу. Вхід до фортеці коштує 3 леї (2 грн.) Почитали про фортецю – у нас був матеріал по всі історичні пам’ятки, які ми планували відвідати.Інформацію про фортецю без проблем можна знайти в мережі. Дуже красиво виглядають краєвиди з фортеці на Дністер. 

Подивившись фортецю, рушили далі. На сьогодні у планах залишалось тільки добратись до місця ночівлі. За містом зупинились на обід – продукти у нас були.

По дорозі дуже часто зустрічались іномарки, здебільшого старенькі, у них не має заборони на ввіз старих авто. Тому дійсно багато старих іномарок, нагадало наші 90-ті роки. Також хочеться відмітити про наявність криниць. Їх тут дуже багато, вони всі, як правило знаходяться прямо на вулицях – в загальнодоступних місцях і всі як один красиво оформлені та доглянуті. Пізніше ми з’ясували, що ще при «совку» тут була якась програма по розвитку і будівництву колодязів, що начебто кожна організація має побудувати і доглядати колодязі. Ну проблеми з набором водички у нас не виникало, а поповнювати запаси рідини доводилось ой як часто, враховуючи рель’єф.

Погода теж нам сприяла – було тепло. Що не скажеш про їхні дороги – їх там майже нема – вони дуже поганої якості.

Щоб трохи скоротити шлях, ми звернули на грунтові дороги, трохи, як водиться в таких випадках, блуканули, але ближче до вечора добрались до нашого кінцевого пункту на сьогодні. Їхали, до речі, ми по мапі, зрідка вмикавши навігатор.

 В одному із сіл побачили дуже красиву церкву, пофоткались, зайшли на службу. 

Стали на ночівлю в лісі неподалік озера. Ввечері з нами трапилась одна неприємна історія, по яку в даному звіті розповідати не хочеться, але цей епізод ледь не скорегував кардинально всі наші плани на подорож. Скажу коротко – нам довелось вночі зніматись з табору і і вирушати в дорогу. Як то кажуть біда одна не ходить, на під’їзді до містечка Шалдонешти нас ще й добряче накрив дощ. Переночували ми в містечку, до обіду ще вирішили деякі справи і вирушили до міста Резина за 18 км.

Прибувши туди десь після обіду, вирішили знайти якийсь хостел або мотель, щоб добре відпочити. Зупинились неподалік Дністра, ми по навігатору намагались знайти готель,  і тут зовсім випадково до нас під’їхав чоловік на автомобілі Москвич 2141 і запропонував свою допомогу.

 Його звали Василь Долгій. Він розповів, що єдиний готель у місті дуже дорогий, але є ще одна організація, яка недорого здавала кімнати. Він люб’язно погодився взяти когось із нас і завести розвідати ситуацію. Сергій поїхав з Василем, а я з Наташою і велосипедами залишились їх чекати.

Повернулись вони через хвилин 50 (ми вже встигли покуняти) і сказали, що кімнат не здають, але Вася запросив нас до себе на ночівлю у квартиру – там все одно нікого не було.З цього моменту хочеться детальніше розповісти про цього дивного персонажа нашої подорожі, який повністю розкриває менталітет молдавського характеру. Вася Долгій – ветеран авганської війни, ветеран молдово-придністровського конфлікту, багаторічний керівник ради ветеранів авгану у м. Резина і просто чудова людина. Тривалий час працюючи на посаді ветеранської організації, Вася на власному ентузіазмі (а людина він напориста) допомагав і ветеранам, і  їх родинам, займався організацією пам’ятних свят і ще багатьма корисними справами. Багато він знав і про нашу Україну, бував у нас, зокрема на авганських ветеранських з’їздах. Зараз живе в своє задоволення, зовсім не вживає алкоголю (це при тому що п’ють тут майже усі і як нам здалось набагато більше ніж у нас). Їздить деколи на заробітки до Москви, а потім приїзджає сюди і відпочиває.

Так от Вася, запропонувавши нам зупинитись у нього на ночівлю, заодно і пообіцяв культурно-розважальну програму.

Насамперед він познайомив нас зі своїм другом, а по суміцниству і конкурентом Савою Гавриловичем. Вони разом працюють страховими агентами (у кожного свій контейнер) прямо перед кордоном з Придністровською Молдавською Республікою, через міст місто Рибніца. Спочатку ми всі разом поїхали до Сави Гавриловича – у нього свій будинок, трохи виноградників, і він нам показав, та розказав як роблять справжнє молдавське вино. Це вельми цікавий процес. Ми скуштували спочатку солодкого соку з бочки, яка називається «када» - де виноград пускає сік. 

До речі перемішувати цей виноград потрібно 2 рази на день. Потім Вася і Сава частували нас домашніми овощами, бринзою і звичайно вином. Воно було позаминулорічного, минулорічного врожаю. Куштували ми вино потрошки, так як завтра нам потрібно було продовжувати свою подорож. Перекусивши у Сави, поспілкувавшись, ми були просто ошелешені від такої гостинності. Вася сказав, що звозить нас ще у своє село неподалік і покаже нам свої виноградники.

Сава дав нам на вечерю ще кілька пляшок вина, яке ми розпочали і ми рушили далі. Велосипеди ми залишили у Васі, в страховому контейнері. На своєму «мустангу»

 вася їздить дуже жваво, 130 км/год по їхніх дорогах це ще той екстрим.

Тим не менш, ми з’їздили до Васі в село, побачили його колоритну хатку, яка ледь не розвалюється, але з пластиковими вікнами, і вони ще планують її ремонтувати. У нас таку хатку точно ніхто не ремонтував би – нову будували. Але для їх сіл це типова картина – старенькі хати, розбиті дороги і красиві колодязі. На виїзді з села стояв величний пам’ятник: на високому пагорбі, на постаменті стоіть танк Т-34.В роки війни колгосп села зібрав більше 160 тис. Рублів на будівництво танкової колони. Після закінчення війни один танк з цієї колони було привезено сюди на знак подяки.

По дорозі з села ми ще заїхали в декілька барів, ресторанів – це все Васині місця відпочинку – він там знана людина. Один з закладів був цікавий – далеко, далеко в полі побудований повністю дерев’яний бар у вигляді вежі з круговими сходами і на кожному поверсі сидячі місця.

 Повернулись ми у місто пізно – зайшли в супермаркет –придбали все для шикарної вечері (хотілось віддячити гостинним господарям). Наташа приготувала смачнющу вечерю, ми тим часом відвідали блага цивілізації. 

Повечерявши та послухавши розповіді господаря ми поснули.

Довідка: за 2 дні проїхали 108 км, макс. шв. 61,5 км/год, сер. шв. 14,3 км/год.

17.09 Вранці прокинувшись і перекусивши покинули гостинну оселю. Вася нас підвіз і поїхав у своїх справах. У нас теж було чим зайнятись. Змогли ми виїхати з Резіни близько 16.30, направились в сторону Сахарни. В м. Сахарна планували відвідати скельний монастир. Добрались швидко, оглянули монастир, людей вже не було зовсім. В монастирі дуже багато птиці: голубів,павлінів, лебедів, куропаток, чудернацьких курчат та ін. Сам монастир красивий,  з давнім кладовищем.

Далі вирішили стати на ночівлю десь біля Дністра і пораніше, щоб завтра виїхати відповідно і підігнати маршрут. Стали на ночівлю неподалік річки, але виходу до води не було, проте близько було джерело. Колись тут був якийсь лагер, повсюду збереглись залишки інфраструктури, навіть водокачка.

Довідка: 11 км – макс. 40,7 км/год – сер. 12,8 км/год

Вт 18.09 Прокинулись, поснідали. В 10.00 вихали, напрямок на Сахарну Нову, потім на Ципово, де розташований відомий скальний монастир (кажуть що сюди кожен рік приїзджає Далай-Лама). По ходу вирішили, що будем корегувати маршрут виходячи з ситуації. В 12.00 приїхали в Ципово, спустились до скального монастиря, вражала краса природи, по дну каньйона тече Дністер, панорами офігенні. 

На сьогодні пам’яток вже заплановано не було, тому вирішили максимально проїхати поближче до старого Орхею – музею.

Їхали через села, все як завжди спуски, підйоми і відсутність доріг. Траплялось, що з’їжджали на грунтовки – оці дороги в них класні, сильно вкатані. По них набагато приємніше було їхати ніж по дорогах з твердим покриттям. За селищем Суслень стали на ночівлю в лісі.

Довідка: 58 – 49,6 – 12,8

Ср 19.09 В 10.15 після сніданку стартуєм на Старий Орхей, а потім на Кишинів. Досить швидко ми добрались до Орхею, подивились, пофоткались, але вже дуже манила дорога до Кишинева.

 На одному із спусків, де взагалі немає покриття, лише розбите каміння, Наталка впала,поранила ногу, але без серйозних наслідків. Слід зазначити відношення молдован до дівчини яка впала та сидить на проїжджій частині в пилюці.. Повз Наталі пройшло мабуть з десяток людей різного віку та статі, але ніхто навіть не запитав чи потрібна допомога, незважаючи на те що з коліна текла кров (рана була поверхнева, допомоги ми не потребували, просто досить незвична реакція людей), Хоча ні, господар будинку перед яким було падіння подивився і спитав все гаразд – ми відповіли що так, а він швиденько пішов геть. До речі на цьому спуску молдавани із нагруженими підводами з’їзджають із одним заклиненим колесом, що допомагає коневі втримати воза. Сам комплекс Орхей знаходиться на вершині пагорба, цікаво було за’їзджати туди по вузьких тропах на веліках з баулами. Подивились монастир, чесно кажучи він нас не вразив, можливо вже давався взнаки потяг пошвидше їхати додому. До траси на Кишинів нам залишалось 14 км., а до самого міста 54 км. 

В одному із сіл закупили калорійний обід та за його межами стали на обід, до речі, в альтанці біля чергового красивого колодязя. В альтанці був стіл, стільці і все це або з мрамору, або з граніта.

 Поряд ремонтували дорогу: Ремонт полягав у заливанні смолою мілкого щебеню. Так як смола ще не засохла, проїджаючі машини буквально стріляли щебенем з під коліс. Після обіду зібрались і вирушили в дорогу. Планували заїхати в Кишинів і там зупинитись в хостелі. Досить швидко виїхали на трасу – одразу ж довгелезний і важкий підйом, потім спуск і так  декілька разів. Дорога ставала кращою, все таки неподалік столиця. Майже повсюду проводився ремонт доріг. До Кишинева залишалось все менше і менше кілометрів, аж тут Наталка помітила, що в мене заднє колесо приспущене. Вирішив не ризикувати – бортуюсь, ставлю запаску, дирку так і не найшов (знайшов аж дома – дуже маленька). Жаль втраченого часу, ми саме тримали хорошу середню швидкість.

Заїхали в Кишинів біля 18.00 – стали шукати хостел, який нам був потрібен для прання. Навігатор буквально «рябів» готелями і ми вирушили до одного з них.

 Там зустріли місцевих велосипедистів, попросили допомогти знайти недорогий хостел. Хлопці з радістю погодились, тим більш вони знають команду Вінтім (я був саме у цій формі). Вони провели нас до туристичного магазинчика і там по телефону шукали нам хостел. Один з їх друзів Андрій запропонував нам поселитись у нього до ранку. Ми відмовлялись, посилаючись що нам потрібно і попратись і самим помитись, але він так щиро пропонував допомогу, що зрештою вмовив нас.

Про Андрія і його дівчину Ірину детальніше. Андрій хоч і молодий, але вже досвічений турист, велосипедист, байкер, екстремал і так далі. На даний час їздить на авто, через те що на тренуванні по крос-кантрі зломав ногу. Ірина його дівчина, працює програмістом, дуже гостинна, теж велобайкер та екстремал. Їх квартира як база для туристів – тут частенько зупиняються мандрівники.

І так їдемо на квартиру, нові знайомі люб’язно нас проводять.До речі у них у всіх досить дорогі велосипеди з відповідним обвісом, хоча і Кишиневі всього 2 офіційних дилера Джант і Автор. Все пояснюється дуже просто – Молдова служить перевалочним пунктом для крадених авто, велосипедів і всього іншого із Зах. Європи в Східну. Тому тут можна набагато дешевше купити велосипед наприклад, але потрібно досить швидко реагувати на пропозицію, так як товар довго не затримується, прямує на ринки України, Росії.

Андрій та Іра живуть на 8-му поверсі – перевозимо вели в ліфті, в квартирі вже є 2 велоконя, паркуємо і наші. 

Сергієм йдемо в магазин за продуктами, хоча господарі вже взяли на вечерю, але ми ж теж хочемо віддячити за гостинність. Господарі надали нам пральну машину, душ, інтернет. Все просто клас. Смачно повечеряли, довго розмовляли – розповідали вони нам про себе і Молдавію, ми про Україну. Із цікавого у них запроваджена і головне працює страхова медицина. Все-таки велоспільнота - дружній народ, до нас по дорозі ще декілька велосипедистів в Кишиневі під’їзджало, питали про справи, пропонували допомогу. Ми запрошували Андрія та Іру до нас в гості.

Довідка: 74-48,1-16,1

ЧТ 20.09.2012 Виїхали зранку з квартири, господарі по роботах, а ми дивитись Кишинів. Красиве, велике місто трохи нагадує Київ. Авто багато, їздять необережно, нагловато. В неділю тут мала відбутись Велохора – типу  нашого велодня, на площі вже йшли приготування, монтувалась сцена. 

Ми подивились місто, купили сувенірів, в супермаркеті придбали продукти і в дорогу. Різниця між столицею і периферією на мій погляд тут вражаюча. Якщо порівнювати Кишинів як столицю з іншими столицями колишнього радянського союзу то він мало чим відрізняється. Велика кількість дорогих авто, магазинів, представництв «крутих» брендів. Дороги дуже завантажені, велика кількість (просто величезна) автомобілів.  Нас вразило велика різниця між столицею и рештою держави. Майже всі громадяни Молдови працюють за кордоном, пиячать, «літають»  на стареньких іномарках по розбитим дорогам(повірте в Україні дороги НАБАГАТО кращі),  села загалом дуже бідні,  провінційні містечка також, а  в столиці все на вищому рівні, все навпаки. 

Дорога від Кишинева вже була більш-менш рівною і тому нам вдавалось тримати нормальну швидкість (біля 30 км/год). Одразу за містом бачили іх аеропорт, літак ТУ-134 на постаменті.

Слід зазначити що шосейний велосипед – це не для цієї країни, але ми бачили декілька «шоссерів» і Андрій який нас приютив до себе до дому, розповів що в Кишиневі  є декілька відремонтованих доріг, та одна дорога до аеропорту. Так воно і є. як тільки проїжджаєш аеропорт дорога буцімто після  другої світової війни. 

Сьогодні ми планували «дати трохи газу» і таким чином доїхати до Бендер та Тирасполя і десь за містом стати на ночівлю. Хоч і з зусиллями але їхали по плану, тримали середню 25 км/год, ближче до вечора під’їхали до Бендер. Пройшли молдавську митницю без проблем, заїхали на придністровську. Для довідки – Придністровська Молдавська Республіка невизнана держава, яка тим не менш має свої кордони, валюту і існує. На митниці з нами трапляється пригода: товстий митник заявив нпм, що ми порушуємо закон, який вступив в дію з 01.07.2012. Що нібито ми не маємо права виїджати з території ПМР, а повинні повертатись в Україну тільки через територію Молдови. Одразу ж пропонує нам варіанти виходу з ситуації: або їхати через Молдову, тобто робити коло в 100-200 км ( ясно що ми не встигнемо на потяг з Одеси, на який куплені заздалегідь квитки), або домовлятись з ним. Ми намагаємось пояснити що у нас потяг, що про закон не знали і нас ніхто не повідомляв при перетині кордону. Але митник напряму нам заявив, що у нього маленькі діти і їх потрібно годувати. Сперечатись ніколи, питаємо скільки – отримуємо відповідь. Але біда ні леїв, ні придністровських рублів ми на той час не мали. Для митника це не було проблемою – взяв гривнями і не скривився (майже як у терміналі платіжному, приймались одразу декілька валют). Що можна сказати про країну де герб радянський. З побажаннями щасливої дороги від митника в’їджаємо до міста Бендери.

Тут (в ПМР) повсюди присутні російські миротворці, їх досить багато, але нам здалось вони поводяться досить дружелюбно.Місто проїхали швидко, подивились пам’ятник БМП, фортецю здалеку і помчали на Тирасполь, бо вже вечоріло.

В Тирасполь заїхали вже в сутінках при світлі фар. Основне завдання знайти воду, прикупити ще трохи харчів і знайти місце під ночівлю. Попросили охоронника ринку набрати води, він не відмовив. Заїхали також в магазин, де був обмінник валют, купили все що потрібно і поїхали за місто шукати місце дляночівлі.При виїзді з міста до нас несподівано підрулив велосипедист. Познайомились, його звали Ігор, розговорились. 

За Тирасполем місць для табору майже немає повсюду степ, тільки якісь садки неподалік міста. Ігор з радістю погодився допомогти знайти нам місце стоянки – він місцевий, і дійсно знайшов нам класне місце. Ми розклали табір, запросили Ігоря посидіти з нами та повечеряти заодно поговорити.

Ігор – програміст, велолюбитель з Тирасполя. Іноді теж подорожує на велосипеді. Домовились з ним, що обов’язково запросимо його з нами у похід, можливо у Крим. Посиділи біля вогнища, погомоніли, Ігор багато розповів про свою країну, ми в свою чергу про Україну. Додому Ігор поїхав пізно, але пообіцяв зранку повернутись і провести нас до кордону. До речі Ігор нам сказав, що на завтра передають сильні дощі, нас ця новина звичайно «порадувала».

Довідка: 95-47,3-17,9

Табір наш стояв біля самої залізничної колії, Ігор нас попередив що вночі , близько 2-ї години йде потяг. Ми не дуже звернули на це уваги, «поїзд – так поїзд». Втома та велика кількість кілометрів дались в знаки – ми заснули швидко. Вночі потяг приближаючись до нашого табору почав сигналити,  не кажучи  вже й про шум, який він створював. Для нас це було немов грім серед білого дня. Ми підскочили та ледь не стали заїкатися, не завжди  чуєш потяг вночі, та ще й як… Враження було таке начеб-то ми лягли на самих рельсах, перед «товарняком», здавалось настав кінець світу.  Потім Сергій розказав, що з ним трапилось те саме. Ми ще довго згадували той поїзд і не могли втриматись від сміху, але вночі то реально було страшно. Десь під ранок я визирнув з палатки і побачив, що насуваються конкретні хмари. Я розбудив Сергія і ми понакривали свої намети додатково. У нас були звичайні метровські палатки по 100 грн., за свої гроші і свою вагу – досить непоганий варіант. Сергій був з Наталкою в одному наметі, а я з усіма речами в другому. В якості додаткового покриття на палатки Сергій використовував власноруч пошитий (спеціально для таких цілей) чохол  для велосипеда, а я теж чохол «від урбіка» (теж непогано підходить). Дуже скоро піщов дощ, спочатку маленький, потім сильний, потім дуже сильний. Ми сиділи в наметах і чекали поки він закінчиться. Вирішено було пербазуватись в тунель під заліничною колією, який знаходився поряд.Як тільки дощ втих ми так і зробили. І тут зя’вився Ігор, хоча ми не сподівались що він приїде. Ігор сказав, що якщо дуже швидко зібратись то можна спробувати встигнути на дизель з Тирасполя до Роздільної (це вузлова станція неподалік Одеси). Але ми, як справжні туристи, порадившись – прийняли рішення поснідати і їхати при будь-якій погоді до Первомайська. Тим більш, що дорога туди, по словам Ігоря, хороший асфальт. З Первомайська ми вирішили скоротити першочерговий маршрут і не гнати на Одесу, так як погода тому не сприяла, і поніжитись на сонячному березі чорного моря не вдалося б,  планували їхати до Роздільної і звідти потягом на рідну Вінницю.

Приготували сніданок, Ігор привіз нам бутербродів і добре підкріпившись стали збиратись в дорогу. Вловили момент коли стих дощ і поїхали. Ігор теж з нами поїхав – захотів покататись. Майже всю дорогу нас супроводжував дощ, але він нас ще більше заводив. 25 км  з середньою швидкістю 25,8 км/год ми здолали менш ніж за годину. 

В Первомайську у фірмовому магазині затарюємось «Букетом Молдавії», не забуваємо і про пляшечку в потяг. В обміннику обмінюємо валюту, фоткаємось, прощаємось з Ігорем і на Українську землю. 

Не знаю чи то мені так здалося, але навіть свої прикордонники здавались гостиннішими. Швидко пройшовши контроль, направляємось до Роздільної – дороги тут не кращі молдавських. В 14.00 ми були в Роздільній, знайшли вокзал, як я вже повідомляв це вузлова станція і тут зупиняються всі потяги з Одесси. Сергій пішов питати за квитки. В касі сказали, що є електричка, але з місцями для велосипедів на 14.41, а вже було 14.20. Ми з космічною швидкістю пакуємось і чекаємо потяга, не встигаємо навіть в магазин забігти. 

Прийшов потяг, як почали люди з нього виходити, а стоянка пару хвилин. Коротше потяг починає рушати а Сергій і провідник ще на пероні, я думав вони будуть на ходу заскакувати. Але він ще призупинився. Заходим в вагон і справджуються наші найгірші передчуття – це звичайнв фірмова електричка з сидячими сидіннями, повністю забита людьми, багато стоячих. Провідниця починає вимагати оплати за багаж, приходиться її пояснювати сто раз відому істину кожному велотуристу і навіть показувати в правилах, які наклеєні у вагоні. Покрутивши носом вона погоджується з нашими доводами, але каже забирайте велосипеди з тамбура і розміщуйте де прийдеться. Якось ми їх пристроїли: один перед сидіннями в вагоні а два всеж зщалишили в проході тамбура. Хоча, як нам пояснювали в касі, перші сидіння мають бути вільні саме для перевезення такого багажу. Зайняли свої місця і куняти. Десь через годину-другу народу стало зовсім мало, ми сіли поряд, перекусили, продегустували вино і так за розмовами наближались до Вінниці. Прибули до Вінниці вчасно. Збираючись на пероні зустріли велосипедиста з Вінниці нік – Саманта. Виявляється вони з Валерієм Ковалем (FamilyMan) та його дружиною Наталкою сьогодні відправляються у велопохід по Криму. Ми зібравши велосипеди, під’їхали до них, побажали їм удачі, і подумали як класно що ми вже дома.Додому доїхали швидко і відпочивати.

Довідка: 53 – 57,2 – 19,9

Епілог:Ціль велопоходу досягнута, ми побачили як живуть люди поряд з нами. Зазирнули у трохи іншу культуру. Похід виявився з пригодами, починаючи з першого дня, постійно в повітрі висів дух невизначенності і якоїсь тривоги, що додавало якогось адреналіну. Чи отримали задоволення від походу? - Так, завжди після подорожей отрумуєш незамінний досвід, деякі нові знання. Що найбільш характерне для Молдови і молдаван? На наш погляд це контрасність: алкоголь і занепад в селах, гостинність і дружелюбність людей в містах, відсутність доріг і дешеві авто, наявність страхової медицини і можливість отримати румунський паспорт.

Чи поїхав би я ще раз в Молдавію?  Ні.

До нових зустрічей.   

Декілька рядків від Сергія:

Що стосується пам’яток на території Молдови , їх дуже багато, але вони нікому не потрібні, влада не турбується про них, і вони виживають «як можуть», саме так як і прості люди.  

  Люди дуже колоритні і емоційні, у них свій спосіб життя, традиції та цінності. Нам дуже повезло, що ми змогли відвідати простих жителів та поспілкуватись з ними. Люди виявились дуже гостинні, доброзичливі, від них ми дізналися більше про цю країну.

Щодо ПМР (Придністровська Молдавська Республіка) досить дивна держава, яку й державою важко назвати, але вона відрізняється від Молдови.

Загалом мені (Сергій)  похід сподобався, такого насиченого і несподіваного походу в мене ще не було. Плануючи маршрут та зупинки, мені здавалось, що все прораховано до найменших дрібниць, але життя вносить свої корективи і мабуть то ще й краще. Хочеться відмітити те що мої товариші))) в цьому поході показали себе з кращої сторони,  проявили себе як надійні люди та досвідчені туристи. Коли постала задача наздогнати   упущений час,  ми з легкістю  це зробили, важкі підйоми?  - запросто, табір\вечеря\сніданок\дрова –  з цим ми справлялись на відмінно, в нас не було ні суперечок, ні сварок, ми були начебто одне ціле і все вирішувалось загалом.

Тому бажаю кожному туристу подібну компанію, з якою легко та приємно подорожувати. Компанію яка не підведе та не зіпсує відпочинок.

 Мене переповнювали різного виду емоції, як під час походу так і після його закінчення. Я ніколи не забуду цей похід, як я вже писав він буд дуже насичений, з пригодами, начеб-то квест.  Нас було небагато  - в цьому були свої плюси і мінуси, в нас за спинами багато досвіду, ми можемо і ми хочемо J, тому  я знову чекаю на теплу погоду та наступний похід.